Я за дитинство мільйон разів чув історії про те, що ми живемо в особистій квартирі завдяки маминим батькам, хоча це було не так. Так, вони допомогли там зробити найперший ремонт, але сама квартира дісталася татові від його бабусі. Тож, за фактом, житло належало саме татові і на нього було записано.

З роками там уже кілька разів переробляли ремонт – навіть у моїй дитячій двічі міняли меблі та переклеювали шпалери, тож від ремонту маминих батьків усе одно нічого не залишилося.

Але мама ще намагалася за це чіплятися, коли після моїх вісімнадцяти тато повідомив, що вже переписав квартиру на мене.

Так собі подарунок від нього і вкладення в майбутнє, адже колись у мене з’явиться дружина і дитина, і тоді квартира моїх батьків стане квартирою моєї сім’ї.

Така звістка стала початком суперечок між батьками. Мама мені повністю довіряла, але явно не хотіла, щоб найближчим часом у нашу двокімнатну квартиру я привів дівчину, ще й, не дай боже, дитину.

Їм із батьком було всього по сорок, їм теж десь жити потрібно було, а тато, не порадившись, переписав квартиру.

Я і не збирався найближчим часом одружуватися і вже тим паче виселяти батьків, але у мами обговорення квартири доходило до піни з рота та істерик.

На татові слова про те, що я їхня дитина і вони зобов’язані забезпечити мене житлом у майбутньому, мама знаходила тисячу відмовок.

Поділ їхньої спільної квартири призвів до того, що батьки розлучилися після двадцяти років шлюбу. Через мене і житло, в якому вони і так повинні були роками жити…

КІНЕЦЬ.