Часто в юності мені не вистачало маминої підтримки і спілкування. З татом ми нерідко залишалися разом, він же мене по гуртках водив, з ним ми на риболовлю виходили, а все тому, що він набагато частіше був безробітним, ніж мама.

Вона нашу сім’ю сама тягнула, поки тато все ніяк своє місце в житті знайти не міг. І я не маю права ображатися на неї, але мені, як дівчинці, хотілося саме з нею обговорювати деякі моменти.

Через нескінченну роботу ми з нею були зовсім не близькі, і я навіть побоювалася розповісти їй щось занадто особисте, тому заводила побільше подружок, щоб обговорювати все з ними.

З роками я звикла до того, що мама – це годувальниця, а не той, хто може вислухати і допомогти. У неї зовсім не було часу давати мені поради, коли я обирала нареченого, і з весіллям вона мені не допомагала.

Надалі і з онуком вона сидіти особливо не прагнула. Але коли їй виповнилося шістдесят три і вона вийшла на довгоочікувану пенсію, стала сумувати.

Татового спілкування їй замало, вона постійно дзвонить мені або своєму зятю, вмовляє сходити кудись усім разом, погуляти замість нас з онуком і так далі.

Вона дедалі частіше кличе мене пройтися по магазинах і хоче витратити на мене якісь гроші, тільки б ми разом день провели. Але тепер уже в мене робота і справи. І я не знаю, чи не буде дивно через стільки років ставати ближче.

У нас із мамою хороші стосунки, ми ніколи не сваримося, але в мене вже є своє коло спілкування, і іноді я думаю, що швидше пішла б із подружкою в салон на манікюр, ніж із мамою. Ось про що ми з нею будемо розмовляти? Про минуле? Деяке обговорювати з нею ніяково, деяке просто безглуздо.

Може, я чиню неправильно, але я відмовляюся від зайвих зустрічей із нею. Телефоном поговорити я майже завжди можу, але бродити містом у незатишній тиші мені не хочеться.

КІНЕЦЬ.