Що ближче до сім’ї живеш, то гірше. Мало того, що сваримося вічно, так ще й не цінується те, що робиться щодня.

У всякому разі мама не бачить усіх тих витрат, що я роблю заради неї: щомісячні купівлі ліків, оплата її стаціонару, поїздки в лікувальні санаторії та відпочинок на морі влітку.

Хоч я і самотня, і не можу порадувати маму онуками, я завжди намагаюся оточити її турботою, щоб вона не почувалася покинутою. Зі шкіри геть лізу, щоб зробити їй приємно.

Але хіба може моя вічна присутність у її квартирі та витрачені на неї “копійки” зрівнятися з дзвінком її старшої доньки Насті? Або з посилкою, повною якихось м’ятних льодяників із Франції, об які можна зуби поламати?

Я теж за сестрою іноді сумую, бо вона живе далеко.

Ми вже більше п’яти років не бачилися – вона востаннє приїжджала онучку мамі показати. А так вони живуть у Франції, своїми справами займаються, своє життя у них там, робота.

Про маму вона згадує раз на рік – у її день народження. Тоді й телефонує. І жодного разу ще грошей не вислала, жодного разу не зробила нічого суттєвого для матері, хоча в неї там більше можливостей.

Але мама чомусь Насті завжди більш рада, ніж мені. І сюсюкається з нею телефоном, а мене може насварити за те, що я досі з нею живу.

Може, й справді варто було б давно виїхати. Залишити її саму, не давати грошей і дзвонити тільки в день народження. Тоді вона б зрозуміла, що зі мною їй жилося набагато простіше. І цінувати мене стала б більше, ніж зараз, коли я вічно поруч.

КІНЕЦЬ.