Розлучення – справа неприємна. І далася Руслану вона нелегко.

Всі ці чвари, юридичні розгляди, претензії колишньої…

У результаті він пішов на всі її умови, аби якнайшвидше розквитатися і виїхати з цього похмурого міста, в якому він так і не прижився.

Йому було не шкода ані роботи, ані квартири з високими стелями та вікнами в людський зріст, ані машини, яку залишила колишня дружина.

Він кинув усе і повернувся до свого рідного міста зі скромним рахунком у банку після поділу майна.

Хоча він його й не ділив. Просто прийняв усі умови колишньої, аби скоріше виїхати і не бачити її більше ніколи!

А як усе гарно розпочиналося…

Вони відпочивали у Карпатах з друзями.

А після поїздки всі заявили, що то була доля – там Руслан зустрів її… Божену…

Через рік вони одружилися, і Руслан переїхав у її велике місто зі свого маленького містечка, залишивши батьків у квартирі, де він виріс.

Батьки були ще не старими людьми. Але зараз їх немає вже поряд. Мами не стало, а батько одружився і поїхав жити до дружини в село.…

Ось у цю квартиру Руслан і повернувся після розлучення… І він був щасливим!

Друзі, щоправда, роз’їхалися хтось куди. Схоже, Новий рік він зустрічатиме сам. До батька та його нової дружини він добратися вже не встигне, хоч би як йому хотілося.

Він сів на старий, але все ще зручний диван і задумався: що в його житті було не так?

Чому воно не склалася? Закінчив школу, відслужив в армії, вступив в інститут. Потім, недолугий, поспішно одружився і поїхав до дружини. І чи було у них кохання?

Тоді він вважав, що було. Вони обоє були молоді, гарні. Щоправда її батьки не дуже шанували його. Але забаганка коханої донечки була для них чи не законом.

Підтримували, допомагали, доки Руслан сам міцно на ноги не став.

Пощастило з роботою, потім з бізнесом, завдяки тестю. Працював зранку до ночі.

Божена займалась репетиторством. Так і жили, і цілком непогано.

На курорти їздили, кілька разів були разом у його батьків. Але здебільшого їх він відвідував сам. Дружина відмовлялася, так само, як і від дитини…

– Ну, не на часі ще, Руслане. Яка дитина? Не хочу я, – говорила Божена, примхливо надуваючи губки. І він відступав…

А згодом ця жінка стала йому неприємною. Вона стала примхливою, вимогливою. І кілька разів з’їздила на новомодні курорти сама без нього.

Ось чи тільки сама? Але на той момент це питання його вже зовсім не турбувало. Юнацьке кохання давно минуло.

Так вони прожили ще кілька років. За цей час у нього не стало мами. Божена була саме у від’їзді.

Він пережив це горе важко й на самоті. Повернувшись із поминок у порожню холодну квартиру, він раптом зрозумів, що живе не своїм життям.

А усвідомивши це, почав багато гульбанити, мало спати. Бізнес пішов на спад…

Тесть, який організував його свого часу, обурений був неймовірно. Так поступово справа до розлучення й дійшла…

І ось нарешті він вільний! І що він має в результаті?

Повернувся на нульову точку. Потрібно починати все спочатку: обживатися, зробити в квартирі ремонт, купити машину.

Але спочатку треба знайти роботу. Це і є ціна його свободи…

…Була середина дня, останнього дня цього року. Ялинки в нього, ясна річ, не було. Не придбав, та й не до ялинки було, якщо чесно.

Але треба б сходити в магазин, купити продуктів, хоч якось накрити стіл собі, самому і нікому не потрібному. І встановити новий телевізор. Старий батько забрав із собою в село.

А нова плазма, яку він купив учора, так і стояла в коробці не розпакована.

Цим він і зайнявся після магазину. Нарешті годині о дев’ятій вечора все було готове.

По телевізору говорили про наближення свята. На столі красувалися страви з різними салатами та нарізками з найближчого магазину, ігристе.

І безпросвітна туга огорнула його тепер уже холостяцьке житло.

Руслан згадав зустріч Нового року минулого разу, у компанії тещі, тестя, їхніх друзів та ображеної на весь світ колишньої.

Він подумав і вирішив, що цього року свято пройде все ж таки цікавіше. Спокійніше це точно. Хоч на нерви ніхто не діятиме:

«Чого ти такий похмурий, посміхайся, навіщо зняв краватку, більше їж», – звучав у його вухах неприємний шепіт його Божени.

Руслан відволікся від цих нав’язливих думок і підійшов до вікна з келихом ігристого.

Він подивився у вікна навпроти. Така сама п’ятиповерхівка, у вікнах переливались вогні ялинкових гірлянд.

І раптом в одному з вікон він побачив маленьку дівчинку років десяти. Вона щось майструвала на підвіконні. Що саме, було, звісно, не розібрати.

А потім до неї підойшла жінка, нахилилася і щось стала говорити дитині. Незабаром вони зникли за фіранкою.

Руслан багатьох знав у їхньому дворі колись. Почав прикидати, чия це може бути квартира. І раптом його осяяло – це ж Олеся! Його колишня однокласниця!

Ну, точно, третій поверх, другий під’їзд. Поруч із вікном балкон, на якому вони колись, класі в десятому, цілувалися, а її батько побачив їх і сварився…

– Цікаво, одна вона з донькою, чи чоловік удома? – майнуло в голові.

І Руслан став уважно спостерігати, але чоловічого силуету так і не побачив.

– Може, просто до вікна не підходив?

І тут раптом почувся сміх у дворі. Молоді хлопці вийшли розважатися, не дочекавшись півночі.

Дівчинка знову підбігла до вікна. А жінка підняла її і поставила на підвіконня, притримуючи руками.

Дитина явно раділа, підстрибувала, а мама стежила за тим, що відбувається через її спину.

Рішення виникло спонтанно якось само собою. До Нового року залишалося менше аніж пів години.

Руслан дістав ігристе, коробку з тістечками і з усім цим добром подався у будинок навпроти.

– Прийду на правах колишнього однокласника. Навіть якщо вдома чоловік, не виставлять вони мене! – подумав він і, швидко перебігши через двір, зайшов у під’їзд, піднявся на третій поверх і натиснув на кнопку дзвінка…

…Олеся цілий день крутилася на кухні. Вона спекла пиріг, зробила кілька салатиків і накрила невеличкий стіл.

– Скільки нам там з Даринкою треба, – сумно подумала вона, дивлячись на свою доньку.

Олеся пішла у ванну, причепурилася. Вона дістала з шафи гарну сукню з блискітками і перевдяглася.

– Ну все, Даринко! – гукнула вона доньці. – Будемо святкувати!

Раптом хтось подзвонив у двері. Олеся здивована пішла в коридор. Вона відкрила двері і стала на порозі, нічого не розуміючи…

…– З Новим роком, Олесю! Пустиш однокласника в гості? – бадьоро промовив Руслан і побачив, як радісно засяяли її очі.

Вона його впізнала…

– Руслан! Яким вітром? – сказала Олеся, впускаючи його в квартиру, що пахла саме так, як вона й має пахнути під Новий рік.

Запах апельсинів змішувався з неймовірним запахом щойно спеченого пирога. Ще пахло ваніллю і хвоєю справжньої, живої ялинки, прикрашеної кульками.

– Проходь! Оце так сюрприз! – радісно вигукнула Олеся.

У коридорі з’явилася та сама дівчинка, яка так привернула його увагу близько години тому.

Вони були самі…

Збентеження пройшло швидко. Обмінялися парою фраз про те, як давно не бачилися і як добре, що він прийшов.

Потім зустріли Новий рік під радісні вигуки маленької Даринки. І було так добре на душі, що хоч пісні співай…

Олеся була мила та привітна, роки не зіпсували її. Вона стала цікавою жінкою без зайвого макіяжу, і все з таким же ж красивим, блискучим волоссям з рудуватим відливом.

То справді був казковий Новий рік, наповнений спогадами. Даринка дуже кликала їх на вулицю, де кружляв пухнастий сніг. Ще ніколи вона так пізно не спала, і мама не наполягала на тому, щоб вона йшла в ліжко.

Вони вийшли на подвір’я, погралися в сніжки. Дарина кілька разів спустилася з гірки, а потім вони вирушили пити чай.

Дитину вклали нарешті спати, а самі просиділи до ранку.

Ігристе, апельсини, кава, тістечка та розмови про все, що сталося за ці довгі роки.

Батьків в Олесі не стало, із чоловіком вона розлучилася ще до народження Даринки. Так вийшло…

Живуть вони самі. Олеся викладає у коледжі, виховує доньку.

Руслан дивився на неї, таку природну, безпосередню і згадував, як був у неї колись закоханий, ще зовсім хлопчиком.

Але якось не звела їх доля. Після школи Олеся поїхала вчитися, а коли повернулася, Руслан поїхав.

Не одразу, правда. Але на той момент Олеся вже вийшла заміж.

Тому вони майже не спілкувалися, кожен був зайнятий власним життям. Але так вони і не влаштували його до ладу. А тепер от зустрілися. Було шкода втрачених років, але зараз вони сидять поруч і згадують той час, коли втратили своє щастя.

Але ж усе можна надолужити?!

Наступного дня вони поїхали в ліс, прихопивши санки для Даринки.

Дитина раділа так, що Руслан та Олеся по–доброму заздрили.

Як добре бути зовсім молодим, коли все життя попереду!

Тільки б не проґавити його, не витратити даремно. За це найбільше переживала любляча мама…

А Руслан сказав:

– Якщо не заперечуєш, я допоможу в цьому. Не дарма ж ми зустрілися напередодні Нового року. Це ж доля, напевно. Як ти вважаєш?

Олеся радісно засміялася, і в її очах читалося, що вона згодна…

КІНЕЦЬ.