Жив у нашому селі один чоловік, якого всі знали, як неймовірного скнару. Він шкодував грошей не лише для рідних, а й для себе самого.

Степан все життя важко працював. Він рахував кожну копієчку та витрачав зароблене лише на саме необхідне. Решту грошей відкладав. Коли дружина просила не скупитись і не бути, аж настільки ощадливим, то відповідав:

— Живу, як хочу. Я їх із собою під землю заберу. Це моє єдине передсмертне побажання. Прошу тебе його виконати, як прийде час.

Ще не раз вони говорили про це. Коли зрештою, чоловік таки покинув цю грішну землю.

Провести Степана в останню путь прийшло чимало односельців. Вже мали закривати труну, коли наблизилась дружина і вклала туди якийсь пакунок. Всі присутні знали, що там і лише опустили очі.

Ввечері, коли всі люди порозходились, до дружини покійного підійшла її матір та запитала:

— Ти справді віддала йому всі гроші, щоб забрав із собою під землю? Навіть дітям нічого не лишила?

— Мамо, в мене не було вибору. Це його єдине передсмертне бажання.

— Все-все до копієчки віддала?

— Звісно. Але є один нюанс. Я всі кошти поклали на рахунок дітей у банку, йому ж виписала чек. Там все до копійки. Так я виконала його прохання і про дітей подбала.

— Яка ж ти в мене мудра, доню!

А як би ви вчинили у подібній ситуації?

КІНЕЦЬ.