Допомагати оточуючим – дуже добре. Потрібно робити якомога більше гарний справ, але варто не забувати про себе та своє щастя. Віра чи то забула, чи то не знала про це золоте правило.

Дівчина прийшла працювати одразу після навчання в гарну фірму. Працювала секретаркою за малі гроші, але стабільні. З тих п’яти тисяч, половину віддавала мамі на таблетки. Працювала з ранку до ночі. Часто виходила на заміни та у свята. Максимально, що Віра заробляла на тій роботі, сім тисяч гривень. Трималася за своє місце руками та ногами.

Начальник з першого дня помітив молоду секретарку. Він спостерігав за нею деякий час. Намагався дізнатися подробиці Віриного особистого життя. Наче змія, обережно опутував її.

Володимир запропонував Вірі стосунки в обмін на гарну зарплатню. Дівчина навіть не мріяла про зарплату в сорок тисяч гривень! Де вона заробить такі гроші? Маму треба за щось лікувати. А де ті гроші взяти?

Віра відчувала себе дівчиною легкої поведінки. Погодилася лягти в ліжко з чоловіком, виключно через гроші. Вона не відчувала до нього навіть найменшої симпатії. Сумніви частково пройшли після першої зарплатні.

Єдине, що втішало Віру в її «романі» – це мамин стан. Її здоров’я стрімко покращувалося, адже тепер дівчина могла забезпечити їй гідне лікування.

Пройшло два роки. Віра, так би мовити, відмучилася. Мама повністю одужала. Дівчина вирішила порвати стосунки зі своїм босом. В обличчя сказати побоялася. Віра була занадто невпевнена в собі. Вона просто припинила виходити на роботу. Номер змінила і постаралася забути про все, що було. Віра зробила найголовніше – підняла маму на ноги. Якою цінною їй то далося, вже не важливо. Дівчина зможе про все забути. Так Віра втішала себе.

Дві риски на тесті шокували Віру. Вона не хотіла мати дитину від чоловіка, якого не кохала. Робити аборт також не наважувалася. Довго думала. Нерви зжерали абсолютно всі її сили.

Під вікном стояв автомобіль. Віра йшла від гінеколога. Авто, під її під’їздом, дівчина знала. То він приїхав! Але хто йому сказав, де вона живе? Два роки Віра приховувала своє місце проживання. Коли він хотів підвезти її, дівчина давала адресу подруги. Прощалася з ним біля під’їзду, піднімалася на третій поверх і чекала, коли він поїде, аби спокійно добратися додому.

— Вибач, доню, але ростити дитину без батька не правильно. То я подзвонила. Хороший він мужчина. Ми дуже щиро поговорили з ним. Каже, що любить і взагалі не розуміє, чому ти пішла від нього. Не роби дурниць, доню. Йди до нього жити.

Віра намагалася не ображатися на маму. Вона нічого не знала. Дівчина боялася говорити мамі правду. Не може зізнатися, що спала з тим чоловіком виключно через гроші.

Куди діватися, якщо квартира мамина, а на свою не заробила? Пішла Віра жити до нього. Дівчина завжди опускала очі, коли вони разом ходили по магазинах чи десь гуляли. Молода, гарна, струнка дівчина, а поруч – п’ятдесятирічний чоловік. Його волосся сивіло. Обличчя вкрили зморшки.

Коли він цілував Віру в губи, вона щоразу приборкувала блювотний рефлекс. Він купив їй все і забезпечував всіма благами світу. Дочку любив та вважав, що сім’я – найцінніший його скарб. Вірі від того легше не було. Вона бачила погляди оточуючих, які думали, що вона з ним через гроші. Ті осудливі погляди переслідували її в кошмарах.

І куди йти? Кому пожалітися? Скажуть, була молода, бідна, амбітна, тому сама на старого і багато залізла. Побачила «грошову, бездонну кишеню». Як все було на справді ніхто не знає, та й з кожним прожитим роком в тому шлюбі, Віра все менше і менше горить бажанням комусь, щось розповідати. Змирилася з думкою, що помре не щасливою, але багатою.

КІНЕЦЬ.