Тамара Іванівна сиділа біля вікна і дивилася, як по вікну стікають краплі дощу. Осінь здалася дуже сирою, навіть не встигли порадувати дерева золотом та багрянцем. Тамара Іванівна півроку тому втратила старшу дочку Риту. — Як же так, Ніно, — питала вона ще раз свою другу дочку. – Хіба може бути таке? Мама вже рідше плакала, не було сил. Ніна, яка нескінченно втішала матір, теж втомилася. Вона дуже любила сестру, і не могла собі дозволити лити сльо зи поруч із матір’ю, щоб не засмучувати її. Батько йшов з дому, як Тамара Іванівна починала розмову про дочку, якої не стало. Він намагався займатися справами: починав робити щось у гаражі, включав старенький приймач, навіть не вникаючи в його звук, аби не чути nлач дружини.

Людина віруюча знає та впевнена, що після відходу на небеса життя людини не закінчується. Душа – вічна. Рита нізащо не хотіла б бачити маму такої нещасної і втраченої, розчавленої горем і пониклої нижче трави. Пам’ятатимемо лише найкрасивіше, світле. З теплом і вдячністю будемо згадувати її і дякувати Богові за те, що вона стільки років була з нами. Мама принишкла на rрудях у дочки. Довго нічого не казала. А потім зітхнула і сіла на табуретку.

Вона випростала спину і сказала Ніні: — Я постараюся, доню. А Ніна відповіла: — Ти мені потрібна, мамо, ти онукам нашим потрібна. Ми хочемо тебе бачити здо ровою. А щоб легше було тобі, подивися, що я принесла вам із батьком. Ніна дістала з сумки товсту пачку листів, перев’язану стрічкою, і простягла її матері. — Що це? — Здивовано запитала мама. – Це листи Рити. Їх тут багато. Щоправда, їх написано давно, в юності. Читайте з батьком повільно, не поспішаючи. І ви побачите, яке гарне та щасливе життя вона прожила.

КІНЕЦЬ.