— Дівчинко, а ти до кого? — Запитала я 5-річну малятку. — А я шукаю маму. Ви не бачили її виnадково? — спитала вона. Найдивовижніше, що до квартири, в яку малеча дзвонила, ніхто не заходив. Я жила в цьому будинку відносно недавно, але думала, що ця трикімнатна квартира порожня.

Коли я помахала головою та повідомила, що не бачила її маму, та розnлакалася. Я просто не знала, чим я їй можу доnомогти, навіть голова розболілася від переживань. Так як у мене дітей не було, я навіть не знала, як правильно поводитися з малюками. Могла б запросити до себе, але боялася її налякати.

Але тут задзвонив телефон. Поки що я розмовляла по телефону, дівчинка кудись зникла. Я зателефонувала господині та запитала, хто живе у 156 квартирі.

Та відповіла, що там вже кілька років пустує житло. — А що таке? — спитала господиня. — Дівчинка маленька сьогодні туди дзвонила і питала мене, чи я не бачила її маму, — відповіла я. — Дочка, мабуть, Каті. Немає її давно…

Чоловік сам залишився з немовлям, жити у цій квартирі він більше не міг. Кажуть , він живе неподалік. Зараз дізнаюсь адресу, якщо хочеш. З дівчинкою ми зустрілися буквально за кілька днів. Я навіть не встигла сходити на адресу, вказану господаркою. — А де твій батько? — Запитала я дівчинку.

— Він вдома. Мені мама потрібна. Я запросила до себе дівчинку на чай, набравшись сміливості, щоб дізнатися, що в неї трапилося, і чому їй так терміново знадобилася мати. Я милувалася нею і важко зітхала. Справа в тому, що ми з чоловіком завжди мріяли про дітей, але… Загалом самі розумієте.

Незабаром чоловік мене покинув, адже не хотів миритися з моєю безплідністю. З того часу минуло 7 років, і я вже змирилася з самотністю. Поки я робила чай, пролунав стукіт у двері. Коли я відкрила, оторопіла — на порозі стояв мій kолишній чоловік. — Юро, а ти чому прийшов? — За донькою.

Сусідка з першого поверху сказала, що Марина в тебе. — Так, в мене. Що там у вас відбувається? Вона постійно стукає у зачинені двері. — Ми з дружиною тут мешкали кілька років. Але потім … Моя дружина пішла з життя, і я залишився з донькою сам. Але маля ніяк не може змиритися з тим, що мами більше немає.

Наша розмова перервала тупіт маленьких ніжок. — Марино, чому ти знову втекла? — спитав Юрко доньку. — Я просто хотіла знайти маму. — Але доню, вона ж… Гаразд, удома поговоримо. Кіро, якщо вона знову прийде, набери мене, будь ласка. Номер той самий, — звернувся до мене kолuшній чоловік.

Загалом наше спілкування з kолишнім поновилося. Маля прив’язалася до мене і почала називати мене мамою. Незабаром ми вирішили з’їхатися. Це була ініціатива Юра, а я не суперечила. Ось так я і набула повноцінної сім’ї та жіночого щастя. Я дякую долі за такий подарунок. Маринка мені хоч і не рідна, та я люблю її всім серцем. Як і вона. Хіба ні в цьому сенс життя?

КІНЕЦЬ.