Я вийшла заміж у двадцять дев’ять років і вирішила, що стану для свого чоловіка ідеальною дружиною. Сама виконувала усі хатні справи: готувала, прибирала, слідкувала, щоб мій коханий завжди мав доглянутий вигляд.

Потім у нас народилась дитина. Вирішила не обтяжувати чоловіка зайвими клопотами, тому про сина піклувалася теж самостійно. Коли Вадим повертався ввечері з роботи, то завжди помічав якісь недоліки.

Казав, що у квартирі недостатньо чисто, постійно сиджу вдома, могла б краще старатись. А сам навіть тарілки за собою не помиє. Завжди втомлений, а про моє самопочуття ніколи не запитував. Те, що втомлена, нікого не обходило.

Так і цього разу, він знову прийшов і почав мені дорікати, що вечеря несмачна і речі не на місці. Найбільше обурює, що всі ці претензії несправедливі. Я постійно дзвінком в руках, сама люблю, щоб мене оточували чистота та порядок. І страви мої всі завжди хвалять — усі крім нього.

Я намагаюсь щодня готувати щось інше, щоб не приїдалось. Дбаю, щоб страви були не лише смачними, ай корисними. Вадим ніколи не лишався голодним, але все одно він завжди чимось не задоволений.

Колись мене дуже зачіпали зауваження чоловіка. Я намагалась догодити йому. Але одного дня мені це все набридло. Якщо його не влаштовують мої кулінарні здібності та якості господині, то хай покаже як треба.

Вадиму нічого не лишалось, як почати готувати самому. Його запалу вистачило рівно на два тижні. Після чого, він підійшов до мене та перепросив за всі колючі слова і критику в мою сторону. Попросив, щоб я продовжувала готувати й прибирати, як раніше.

Але я не стала одразу відповідати згодою. Сказала, що не бачу сенсу виконувати обов’язки, з якими погано справляюсь.

Ми з Вадимом вже п’ять років разом. Та лише зараз я почала цінувати себе, як жінку. Краще пізно, ніж ніколи.

КІНЕЦЬ.