Припинила спілкування з батьками майже на десять років. Коли тато повернувся в наш дім, він знову почав усе псувати

Батькові Міша зовсім не подобався. Він уже давно запримітив для мене нареченого серед синів своїх друзів, тому інших моїх хлопців не розглядав і не сприймав серйозно. Він жив ілюзіями і мріями, і після новин про заручини з Мішею буквально викинув мене з дому. Він чекав, що я передумаю, прийду вибачатися, але цього не сталося.

Мама мене підтримувала, але піти проти батька не могла – боялася його, а ще боялася теж без даху над головою залишитися, бо рідних у мами вже давно не було, піти до когось не було можливості.

У мене була зовсім інша ситуація. У мене свекруха була чудова жінка. Вона з радістю дозволила нам із Мішею жити в неї, і всіляко нас підтримувала – морально і фінансово. Усі втрьох ми жили душа в душу, а пізніше в нас народився синочок, і життя вчотирьох однаково було набагато кращим і спокійнішим, ніж життя з моїм скривдженим на весь світ татом.

Через тата я і з мамою особливо спілкуватися не могла. Їй доводилося брехати про зустрічі з подругами, щоб мене й онука відвідати. Тата вона боялася неспроста. Він людина дуже важка, ще й буйним буває, вдарити може. Але десь у глибині душі мама його дуже любить, і як залишити його одного – не уявляє.

Тому вона терпіла, а ми з Мішею жили так, немов мої батьки живуть не в одному місті з нами, а дуже-дуже далеко.

Тільки через дев’ять років, коли Стас ходив уже до школи, а моя свекруха злягла після інсульту, моя мама вмовила батька провідати нас.

Він уже помітно охолов і скучив. Був радий побачити онука і навіть Мішу обійняв, приймаючи як свого сина. Мама дуже допомагала з доглядом за свекрухою, а ми з Мішею переважно працювали.

Так виходило, що онука доводилося залишати на дідуся – відвести до школи, забрати, підвезти на футбол тощо.

Я стала помічати, що після спілкування з дідусем дитина якась не така. Більш різка, частіше незадоволена, ще й розплакатися просто так може. Міші довелося довго випитувати у Стаса, у чому ж річ.

А виявилося, мій батько його всіляко принижував, дорогою до школи і з неї кажучи, що він непотрібна дитина, що з такими оцінками ми, як батьки, його любити не будемо, що на заняттях із футболу він ніякий і тому завжди на лаві запасних.

Батько нітрохи не змінився. Він так само ненавидить Мішу і мене, і готовий псувати нам життя будь-якими способами, мстячи за те, що було стільки років тому.

На цьому я вирішила поставити крапку в нашому з ним спілкуванні. Мені краще йти раніше з роботи, щоб подбати про сина, і спілкуватися тільки з мамою, ніж терпіти таке ставлення.

Адже доросла людина, навіть стара, і нічого не боїться, і ні про що не думає. Не потрібна татові сім’я – так і нам він не потрібен. Ми жили без нього якось дев’ять років, і ще в десять разів довше проживемо.

КІНЕЦЬ.