– Не треба за мною ходити! Залишіть мене у спокої! – говорила Марія Сергіївна, поспішаючи на ланч, своєму колезі, який несподівано став надавати їй знаки уваги.

Він був не перший претендент на її руку та серце, особливо з того часу, як вона отримала свою високу посаду і обзавелася великою і світлою квартирою. Ось тільки машину залишилося поміняти, але це лише справа часу.

А ось її особисте життя для всіх закрите раз і назавжди. Десять років тому Марія Сергіївна пережила тяжке розлучення із чоловіком. Він покинув її, знайшовши собі іншу, «перспективнішу», як він сам висловився.

Її душевний стан тоді важко описати словами. Підтримувала лише колишня свекруха, ображена на сина. Але вона відмовилася від її допомоги та моральної підтримки.

Натомість їй дуже допомогла подруга, яка й наставила її на істинний шлях. Живи для себе, на своє задоволення. І Марія дослухалася. За півроку відчула себе впевненіше, і на душі перестало бути так ваджко.

Вона повністю присвятила себе роботі та кар’єрному зростанню, відвідувала різні семінари, навчалася новітнім технологіям у своїй галузі, і результати не змусили на себе довго чекати.

Начальство було грамотне і розумне, і Марія поступово отримала все, чого прагнула. І тоді ж дала собі слово, що ніхто і ніколи більше не посягне на її жіночу свободу та незалежність.

З колишнім чоловіком вона ніколи не зустрічалася, благо жили тепер у різних кінцях міста. Зі спільними друзями розірвала всілякі контакти: ні його, ні їх життям більше не цікавилася.

За десять років із звичайної жінки із пересічною зовнішністю вона перетворилася на вельми привабливу особу, стежила за модою, відвідувала дорогий салон, але на ній завжди була така собі маска неприступності. Для всіх без винятку чоловіків.

Подруга Олена натякала на те, що вона перегинає з цим. Сім’я потрібна все ж таки, дитина, жіноче щастя знову ж таки. Є в неї на прикметі один лікар… Та Марія не слухала її. Дитина – це, звісно, чудово. Але не з її роботою та відрядженнями. А чоловік… ні, це виключено!

Повернувшись із відпустки, відпочивши, жінка вже в під’їзді зустріла свою сусідку. Сусідка сказала, що їй принесли якийсь конверт, якась «схвильована» жінка та просила передати особисто до рук.

– Ось, тримай, я його в себе поки ти не повернулися тримала, – пояснила сусідка і передала Марії конверт.

– Дякую, – відповіла спантеличена жінка і піднялася до квартири.

Їй чомусь не хотілося його відкривати, віяло від нього якоюсь неприємністю, вона відчувала це майже фізично. Він так і лежав на тумбочці в коридорі, поки Марія розпаковувала чемодан і впорядковувала себе з дороги.

Нарешті момент настав, тягнути було нікуди. Вона прийняла ванну, зварила собі свою улюблену каву з щіпкою кориці, зручно розташувалася в кріслі і відкрила конверт, діставши звідти аркуш паперу, списаний квапливим, явно жіночим, почерком із завитками і незліченними знаками оклику.

Перш ніж почати читати, подивилася на підпис наприкінці: Ольга Бондаренко. Ну, судячи з прізвища, це дружина її колишнього чоловіка.

Сама Марія після розлучення прізвище змінила на своє дівоче, і ось це «Бондаренко» неприємно віддалося в голові, нагадавши давні переживання.

Вона швидко пробіглася очима текстом листа, ігноруючи емоційні вигуки. Сенс його зводився до того, що колишнього чоловіка, виявляється, не стало три роки тому. А вона й не знала! А ось його мати, її колишня свекруха Ганна Іванівна, залишилася під доглядом невістки.

«Мама Віктора занедужала, вона слабка, – писала Ольга. – Скільки могла, я доглядала її. Але зараз виходжу заміж, їду в інше місто та продаю квартиру. Я не маю часу займатися тим, щоб прилаштувати її в будинок для людей похилого віку. Доведеться цим зайнятися вам».

А далі йшло настійне прохання забрати її на час вирішення цього питання до себе. Вона вивозить старі меблі з дому, потрібен косметичний ремонт у квартирі і взагалі, їй ніколи її годувати і доглядати.

У Марії по щоках текли сльози. Хоча вона не плакала вже так давно, що сама здивувалася своїй слабкості. Треба ж, зворушилася!

Ганну Іванівну вона пам’ятала дуже добре, десять років тому їй не було ще й шістдесяти, мила привітна жінка. Чому вона раптом виявилася немічною?

Вона відразу зателефонувала Олені, розповіла і про прочитане і домовилася з нею з’їздити за вказаною в листі адресою. Але те, що вони застали в квартирі колишнього чоловіка, здивувало не на жарт.

Косметичним ремонтом тут вочевидь не обійтися. «Перспективна» дружина Віктора запустила її до такого стану, що тут було потрібне ґрунтовне прибирання та повний ремонт.

Але річ була навіть не в цьому. А в тому, в якому стані була Ганна Іванівна.

Кімната, більше схожа на комірчину, містила в собі залізне односпальне ліжко, стілець, на якому збирався брудний посуд, і стара скриня, мабуть, з її одягом. Постільна білизна була схожа на купу старого ганчір’я.

Жінка спала, сиві недоглянуті локони стирчали в різні боки, а обличчя було землисто-сірого кольору.

– Ви що, накоїли! – гукнула на Ольгу Олена. – Як ви доглядаєте за бідолашною жінкою!

А Марія й слова вимовити не могла. Вона лише торкнулася руки колишньої свекрухи, і та розплющила очі. Тьмяний погляд не висловлював нічого, колишню невістку вона не впізнала, довелося нагадати про себе. І тоді Марія відчула легкий потиск руки.

– Вона здала після того, як не стало сина, я натомилася з нею! – виправдовувалася Ольга досить грубуватим голосом, але її вже ніхто не слухав, ніби її немає тут.

Марія намагалася поговорити з Ганною Іванівною, а Олена вже кудись дзвонила. Невдовзі прибула бригада швидкої. Енергійний чоловік швидко оглянув стареньку, і за півгодини вони вже везли її у відділення.

– До речі, познайомтеся, – сказала Олена, – цій мій добрий друг Андрій, а це Марія.

Вони лише миттю глянули один на одного, вся увага була до Анни Іванівни, яка дорогою періодично засинала від втоми.

У неї виявили сильне виснаження, мабуть, годували її не дуже добре. Але в цілому все можна виправити, при хорошому догляді. А поки що курс нагляд та відновлювальні процедури.

Марія відвідувала колишню свекруху щодня. Купувала їй фрукти та соки, та все необхідне . Постійно розмовляла зі Андрієм Євгеновичем, який у підсумку попросив називати його просто на ім’я.

Він був лікарем Ганни Іванівни, і вони разом виходжували жінку.

– Її щастя, що вік дозволяє ще сподіватися на повне відновлення. Шістдесят сім років, організм досить міцний. Але занедбаність була, звісно, ґрунтовна. Хоч до суду на цю… подавай, – говорив він в особистій розмові з Марією.

– Не до судів мені, та її вже й слід застуг. Коли я зможу забрати Ганну Іванівну додому?

Так у її просторій та світлій квартирі з’явилася колишня свекруха. Марія вмовила прихильного шефа надати їй відпустку за рахунок наступного року. Він увійшов у становище, дізнавшись про те, що сталося. І до відпускних виписав їй солідну премію.

– Півмісяця відпустка, півмісяця робота на віддаленні, згодні Марія Сергіївна? – спитав він, розуміючи, що місяць без своєї тямущої помічниці він не витримає.

Вона погодилася і повністю присвятила себе догляду за колишньою свекрухою. Навчилася робити масаж, розташувала її в прекрасній затишній спальні біля вікна, щоб жінка могла милуватися на небо і хмари, що пливуть.

Довго розмовляла з нею, читала книги, вислуховувала її життєві історії, в яких вона іноді згадувала сина, але ніколи жодним словом Ольгу. Сказала, що свою квартирку продала, щоб розширити житлову площу синові.

Раз на тиждень навідувався Андрій Євгенович.

Він відзначав помітне поліпшення її самопочуття, а одного вечора з’явився не за розкладом. У руках тримав великий букет квітів та торт.

Марія подивилася зацікавлено, і він сказав:

– У моєї підопічної сьогодні день народження! Хочу її привітати.

А вона в турботах і клопотах, на свій сором забула, коли день народження у колишньої свекрухи, і та не нагадала. Цього вечора жінка, що сяє радістю, сама одягнулася і прийшла у вітальню.

Одяг у неї був, Марія купила все необхідне, і зараз Ганна Іванівна виглядала дуже свіжо та охайно.

Марія зібрала на стіл, приготувала чай, розділила торт, і вечір вийшов чудовий! Ганна Іванівна посміхалася, дякувала за турботу і увагу, але все ж таки засмутила наприкінці, запитавши, у що обійдеться її утримання в будинку для літніх людей, і коли її туди відвезуть.

Андрій, піднявши брову, глянув на Марію, а та обійняла жінку і відповіла:

– Та що ви, мамо. Хто ж вас туди віддасть! Ми тепер разом житимемо. Ви мені не чужа людина.

І ці слова пролунали так щиро і тепло, що Ганна Іванівна погладила Марію по руці і сказала своє тихе «дякую, дочко».

Ну а через рік цю чудову жінку було зовсім не впізнати! Красива стрижка, елегантна хода та радість у погляді, особливо коли вона тримала на руках свою малу внучку Вірочку.

А разом з нею і улюблені діти, Марія та Андрій, тепер складали весь сенс її існування.

Олена теж раділа за подругу, що колись передбачила її долю. Хоч Марія і не послухала її тоді й відмовилася від знайомства із Андрієм, але це вже не має значення. Зате зараз вони такі щасливі!

КІНЕЦЬ.