Наша донька мешкає у будинку за містом. Ми часто забираємо онуків до себе, аби у молодої сім’ї було більше часу на себе. Якось влітку донька запросила нас до них на пікнік. Ми радо прийняли запрошення, давно мріяли про відпочинок на свіжому повітрі, далі від автомобілів та міського шуму. Погода була чудова. Сприяла приємному дозвіллю у родинному колі.

Перед тим домовились, що з кожної сім’ї витратимо по п’ятсот гривень на продукти. Цього також мало вистачити на вино й самі шашлики. Всі з нетерпінням чекали вихідних.

Приїхавши до дітей, звернули увагу, щодо гостини ніхто особливо не готувався. На столі лежало печена картопля, нарізані овочі, хліб та багато пива. Замість шашликів, на мангалі смажились курячі крильця, ще й недостатньо ретельно об Скубані. Донька прекрасно знає, що ми такого не їмо.

Зразу опустились руки з’явилось почуття розчарування. Ми ж не так її виховували. На нашому прикладі, вона бачила, як ми ставимося до гостей. Для них усе найкраще. Завжди намагались щось смачніше приготувати, красиво сервірувати стіл. А тут, пластиковий посуд, який розносила вітром по всьому саду. Зять лише насміхався, дивлячись на наші збентежені лиця. Невже для їх сім’ї це норма?

Різні періоди в житті бувають. Не завжди вистачає коштів на бажанні продукти. Але для чого тоді запрошувати в гості, якщо наперед знаєш, щоб мастити нічим. Сьогодні нам вперше відверто соромно за нашу доньку.

КІНЕЦЬ.