Звуть мене Олена і зі своїм чоловіком я побралась п’ять років тому, коли мені двадцять п’ять. Самі ми з невеличкого маловідомого містечка, а живемо у столиці. Сюди ми приїхали відразу після того, як закінчили університет. Вже тут і побрались, народили сина та знайшли собі роботу. Поки я була в декреті, то чоловік працював з самого ранку і до пізнього вечора.

Він розумів, що з народженням дитини витрати шалено зросли, тож потрібно якось крутитись. Особливо важко це вдається, коли ти живеш на орендованій квартирі.

Грошей нам катастрофічно не вистачало, тому на всьому ми старались економити. І на фоні цього між нами часто виникали суперечки, сварки.

Допомагати нам ніхто не міг. Моя мама живе тільки для себе одної. Десь п’ять місяців тому вона вийшла заміж знову. І мене це уже лякає, четвертий шлюб за життя. Зрештою, тепер у неї знову свої проблеми та турботи, тому до нас вона справи не має. В будь-якому випадку, за неї я дуже рада і навіть радію, що вона не опікає мене занадто, не набридає щоденними візитами і не пхає носа в моє особисте життя.

Але тут на противагу є свекруха. Вона нам спокою аж ніяк не дає. Майже кожного дня вона телефонує мені, аби зайвий раз сказати, що я погана мати, дружина, господиня. Загалом, всюди не така. Потім ще починає сина підбурювати, аби він подав на розлучення та знайшов собі кращу.

Валентина Іванівна постійно говорить, що я дуже лінива, бо сама не працюю, а чоловіка заставляю з ранку до ночі на роботі пропадати, аби себе прогодувати. Мені це все просто на голову не налазить. Як я можу піти на роботу і працювати, якщо у мене маленька дитина?

Декілька днів тому свекруха навідалась до нас у гості. Я цьому візиту була не дуже рада, тому і не раз намагалась її відмовити. Але вона твердо стояла на своєму. Дорога з нашого рідного містечка довга.

Тому їй доведеться залишатись на ніч. А в нашій маленькій однокімнатній квартирі навіть нам місця бракує. Та навіть спати не знаю, куди можна її покласти.

Коли я повідомила про це Валентині Іванівні, то вона образилась на мене.

– Я їду не до тебе, а до сина і внука. Якщо хочеш, то можеш ти десь піти на ці дні – кричала мені жінка у слухавку.

Я з острахом чекаю дня її приїзду. Бо я вже знаю, як вона буде командувати мною, кричати та все критикувати. А ще більше мене лякає, що дійсно у неї вийде переконати чоловіка подати на розлучення. Рано чи пізно їй вдасться нас посварити.

Не знаю, що мені робити і як бути. Але ці дні будуть просто пекельними.

КІНЕЦЬ.