Мені довелося рано подорослішати. У 17 років дитинство закінчилося, коли я дізналася про свою вагітність. З Юрком ми зустрічалися рік, були однокласниками. До цього гарно дружили. Хлопець, дізнавшись, що стане батьком, від відповідальності не тікав. Підтримав мене та запропонував розписатися.

Звісно, батьки були не в захваті. «Ви самі діти, куди вам батьками ставати» – казала нам свекруха. Батьки Юрка вважали, що ми повинні думати про своє майбутнє й не поспішати з батьківством. Оскільки з їхньої сторони підтримки не було, то після розпису ми жили біля моєї матері.

Юрко виявився гарним чоловіком. Постійно допомагав, піклувався, підіймав настрій. Супроводжував мене, коли я ходила на обстеження до лікаря. А коли на УЗД нам повідомили стать дитини – розплакався. Навчатися хлопець не пішов. Влаштувався на роботу, щоб забезпечувати родину. Особливого вибору у нього не було, оскільки немає освіти. Виконував різні доручення. Втомлювався, пізно повертався додому, але кожну зароблену копійку приносив додому.

Після народження дитини все змінилося. Юра віддалився від мене й взагалі не приділяв часу та уваги своїй донечці. Настя була неспокійна, часто плакала. Засинала лише не руках. Вночі могла взагалі не спати. Я не знала, що таке відпочинок та сон. Просила чоловіка допомогти, але він постійно вигадував причину, щоб втекти з дому.

Добре, що поруч була мама. Вона вчила мене всього, що потрібно. Показувала, як правильно годувати, пеленати, заколихувати. Частенько брала онучку до себе на ніч, щоб я мала змогу відпочити. Юрко, щоб не слухати дитячого плачу, переїхав жити в окрему кімнату. Замикав двері, вмикав телевізор й спокійно відпочивав.

Коли Настуня підросла, стало легше. Вона більше не вередувала, стала мені помічницею. А от рідний батько дитиною не цікавився. У мене взагалі склалося враження, що ми живемо, як квартиранти, а не подружжя. Дівчинку я віддала у дитячий садочок, а сама влаштувалася на роботу. Отримавши першу зарплатню, задумалася, навіщо мені взагалі потрібен чоловік, якщо я можу самостійно нас забезпечувати.

Юра нічим не допомагає, у нашому житті не бере жодної участі, а тих копійок, які видає на потреби, навіть на підгузки не вистачає. Рішення було прийнято – подала на розлучення. Чоловік повернувся до своїх батьків. З того часу ми його не бачили.

КІНЕЦЬ.