Наталя стояла у кімнаті мами. Дочка нічого там не змінила з того часу, як мами не стало. Нічого не викинула, нічого не роздарувала. Все лишилося як було. Наталя там лише пил прибирала.

Та ще, час від часу, перебиратиме мамині речі, і nлаче… Але сьогодні Наталя зайшла, щоб узяти якусь мамину кофту. Знобило її. Захво ріла, мабуть. Не див но. Надворі листопад.

Відчинила шафу, і тут побачила широку і довгу мамину вовняну шаль. Пристосувавшись, можна було укутатися у неї повністю. Накинула на себе, відчула запах маминих парфумів, і раптом відчула себе маленькою дівчинкою, яку обійняла мати. Пролунав дзвінок у двері.

Наталя витерла очі від сліз і пішла вілкривати. Прийшов чоловік, Борис. «Добре чоловікам. Вони холоднокровніші за нас. Не переживають втра ту рідних.

А може бути і переживають, але не висловлюються. Ось у Борі, мама пішла сім років тому, а я за цей час жодного разу не чула, щоб він про неї згадував», думала Наталя, накладаючи чоловікові вечерю у тарілку.

— Хустка Ольги Захарівни? Я її добре пам’ятаю, — сказав чоловік, увійшовши на кухню. А потім тихо додав, мені в дитинстві мама подарувала книгу. І написала:

«Моєму синочку Бореньці на вічну пам’ять». Вона у нас на полиці стояла. Коли мами не стало, я все в будинку перерив, але цю книгу не знайшов. Ніде її не було. Ніде… Борис сидів, звісивши голову, не торкнувшись вечері. «Пам’ятає і переживає. Скрушується», — думала Наталя, дивлячись на чоловіка.

Жінка взяла стілець, поставила поруч зі стільцем чоловіка, сіла і накрила маминою хусткою. Вони так і сиділи. Довго. Пліч-о-пліч, голова до голови. Як діти.

А хустка гріла, зігрівала їх і давала вже не молодій подружній парі материнське kохання, сили, щоб жити далі, йти по призначеному для них шляху. Мами — це наші янголи-охоронці, які завжди і скрізь укутують нас своїм теплом і любов’ю.

КІНЕЦЬ.