Катерина їхала у відрядження у поганому настрої, не бажаючи ні з ким розмовляти.

Позавчора вона вкотре посварилася зі своїм чоловіком Максимом через якусь нісенітницю, а вчора начальник відправив її в інше місто із терміновим завданням.

Їхати зовсім не хотілося, бо найближчими днями вона планувала показувати невдоволення і викликати у свого коханого чоловічка почуття провини.

Але тепер довелося відкласти задумане…

– Мені їхати доведеться десять годин, сподіваюся хоч сусіди по вагону будуть нормальні і не кричатимуть або діставатимуть розмовами, – скаржилася вона подружці Лізі.

– Можу уявити твоє щастя, якщо в купе будуть балакучі старші люди або матусі з невгамовними дітлахами, – підтримала її Ліза. – Заспокоюй себе тим, що одразу після закінчення роботи влаштуєш собі цілий день шопінгу.

– Звісно я так і зроблю! – сказала Катя. – Я взяла для цього всю свою премію. Куплю собі гарних речей, щоб потім приїхати і здивувати мого Максима!

Дівчина зайшла в купе і ще більше зневірилася. Там уже сиділа якась літня жінка з хлопчиком років п’яти.

Катерина з першої секунди оцінила ситуацію, розуміючи, що найближчим часом доведеться терпіти балувану і невгамовну дитину, яка не дасть нормально попрацювати за ноутбуком.

Про всяк випадок вона одразу ж вирішила не особливо показувати дружелюбність, закрившись від попутників за монітором.

На подив Катерини, хлопчик сидів смирно і щось малював у своєму альбомі.

Бабуся пропонувала йому то кашу, то печиво. Все більше цікавлячись незнайомцями, Катя не наважувалася розпочати розмову, але потім все ж із ввічливості запитала.

– Якщо ви не їсте, бо мене соромитеся, можу на якийсь час вийти в тамбур, – запропонувала вона жінці.

– Ні, ти що доню, не звертай уваги, я не хочу їсти, Іванка он потроху підгодовую!

Потім Катерина перевела погляд на пошарпану сумку жінки і явно не новий одяг хлопчика.

– Іванку треба поїсти кашу, бо в нас немає окропу, щоб потім залити нову, а їхати ще довго, – вмовляла бабуся хлопця.

– Бабусю, а можна мені пиріжок, чи піцу? – запитав не налаштований на таке харчування хлопчик.

– Повернемося додому, і я обов’язково насмажу тобі багато пиріжків! – відповіла жінка. – І з картопелькою і з капусточкою! А зараз нам треба потерпіти, тому що після приїзду в місто, нам будуть потрібні гроші на проїзд, харчування й оплату орендованої кімнати.

Катерина раптом скочила зі свого місця і вийшла з купе.

Вона зрозуміла, що попутники просто не мають грошей. Дівчина пішла у вагон–ресторан.

Вона купила там різну випічку і чай на трьох. Через пару хвилин Катерина відкрила двері в купе і зайшла всередину.

Жінка глянула на Катерину і руками сплеснула від несподіванки.

– Дякую, нам нічого не потрібно! – сказала вона.

Іванко ж жадібними очима дивився на принесені сусідкою частування і мовчав.

– Я не впораюся без вашої допомоги, терпіти не можу їсти на самоті, а до готелю ще довго, тож допомагайте.

Потім Каті довелося для вигляду їсти і дивитися з яким апетитом це робить Іванко.

Щоб не виникало питань щодо оплати, вона одразу збрехала новим знайомим, що всі витрати у відрядженні оплачує керівництво і можна не турбуватися за гроші.

Жінку, яка назвалася Ніною Петрівною, це трохи заспокоїло, а Іванко, який гарненько поїв, незабаром заснув з книжкою в руках.

– Дякую тобі, доню! – промовила пенсіонерка. – Просто морока якась нагодувати цього шибеника, а до нормальної їжі ми дістанемось ще дуже нескоро.

– Напевно, розбалували батьки, а вам тепер доводиться наслідки розгрібати? – запитала Катерина.

– Немає у Іванка батьків, – сказала Ніна сумно. – Удвох ми з ним живемо, і проблеми самі намагаємось вирішувати.

– Вибачте, я не хотіла… – зніяковіла Катя.

– Мені через багато чого в житті довелося пройти. Зараз би ще пожити довше, щоб Іванка на ноги поставити, бо мені через два роки сімдесят буде, а я хлопця хоча б до повноліття довести хочу.

– То чому ви себе не бережете і в такі далекі поїздки вирушаєте?

– Немає у нас вибору особливого, на засідання їдемо з оформлення опікунства над Іванком. Боюся, що відмовлять нам, бо я стара, самотня і слаба пенсіонерка. Якщо заберуть онука в дитбудинок, то й не буде подальшого сенсу життя…

– Може юристи зрозуміють і приймуть ваш бік? – намагалася підтримати жінку Катя.

– Нам навіть нема за що мито заплатити, бо я відкладала з пенсії на поїздку кілька місяців. Потім Іванко заслаб, пізніше в нього черевики порвалися, а перед дорогою довелося купити нові штанці, щоб виглядав хлопчик добре і не сказали в суді, що ніхто ним не займається.

– Чому ж ви так далеко їдете? Невже у рідному місті не можна було вирішити ці питання? Там би дешевше обійшлося і, можливо, знайомі знайшлися б, щоб виступити на вашу підтримку.

– Суд призначений за місцем останньої реєстрації матері, тож тепер доводиться розбирати проблеми виходячи із ситуації, що склалася.

– Взагалі не розумію, як Іванко у вас опинився, якщо був із мамою там зареєстрований? – остаточно заплуталася Катерина.

– Гаразд, так одразу все й не поясниш, тож доведеться спочатку почати розповідь, якщо у вас є бажання послухати.

– Звичайно, я із задоволенням поговорю з вами, спати все одно не хочеться, а ваша компанія мені приємна, – щиро сказала Катя.

– Одружився мій син рано з хорошою дівчиною. Жити у рідному містечку їм здавалося нудною та безперспективною справою, тому вирушили вони до столиці. Планували квартиру нову купувати, кар’єру збудувати хотілося, а потім усе почало якось руйнуватися й ламатися.

– Мабуть, велике місто негативно позначилася на стосунках подружжя? – переймалася історією жінки Катя.

– Спокус багато з’явилося, життя красивого захотілося. Спочатку Олег вплутався в сумнівну компанію, за грошима великими погнався.

Спочатку автомобілі переганяв, купував і продавав нерухомість, а потім перейшов комусь дорогу.

Почали його попереджати, а він особливо уваги не звертав.

– Не проста ситуація, звісно, склалася! – розуміюче сказала Катерина. – Напевно, багато вам довелося пережити?

– Багато, тільки надія була на те, що схаменеться Олег і почне жити по–іншому заради сина. Але ні, він продовжував лізти в неприємності та проблеми, а потім він взагалі зник.

Невістка нервувала, сварки влаштовувала, і нічого мені не розповідала.

Я приїхала якось у гості, так вона так сварилася, що я виростила безвідповідального сина, який кинув їх з Іванком, що тепер не маю права навіть в гості приїжджати і запитувати щось.

– Але ж вона могла прийняти вашу допомогу, разом легше було б переживати складні життєві моменти, – міркувала слухачка.

– Так ніколи ми з нею і не сварилися, а я взагалі Світлану за доньку рахувала і добре ставилася, – продовжувала розповідь Ніна. – Ледь вдалося випросити у неї зустріч з Іванком хоча б на десять хвилин, щоб гостинці віддати. Так і поїхала тоді ні з чим, а душа в місті залишилася з ними. Так минуло кілька місяців, а потім знайшла Олега… Не стало його…

Я до цього дня оплакую єдиного сина. Довго намагалася невістку вмовити щоб дозволила спілкуватися з Іванком, але вона не хотіла підтримувати зі мною жодних стосунків. На дзвінки не відповідала, а домовитися вдалося на бодай мінімальне спілкування, тільки після умови щомісяця перераховувати на хлопчика невелику суму з пенсії.

– Ви купували спілкування з Іванком зі своєї мізерної пенсії? – не могла повірити в те, що відбувається Катерина. – У вас же були на це законні й моральні підстави!

– Теоретично були, – продовжувала Ніна. – Просто Світлана після історії з Олегом та переїзду якось змінилася і стала озлобленою. Раніше вона до мене нормально ставилася, а потім у вороги записала. Я намагалася не навєязуватися і не втручалася в особисте життя невістки, аби з Іванком давала спілкуватися.

А потім вона сама мені привезла мені онука на якийсь час, бо зібралася на роботу виходити, а він слабий був постійно.

Допомогти не було кому, тому довелося їй через себе переступити. А я рада була, бо після втрати сина один онучок у мене й залишався в житті…

– Ось чому він у вас опинився! – поступово розуміла ситуацію Катя.

– То ми з ним і прожили рік разом. Світлана телефонувала часто, іноді гроші переказувала на подарунки синові, а потім зникла на довгий час.

Зателефонувала вона п’ять місяців тому і сказала, що заміж виходить вдруге і чоловікові новому дитина не потрібна.

Тому вирішила оформити відмову від батьківських прав на Іванка заради гарного життя.

Я одразу по юристам побігла за порадами та підказками, а вони попередили, що доведеться поборотися за право опіки, оскільки інших родичів у нього не було, значить могли забрати його в дитбудинок.

– Невже це могло статися? – не розуміла ставлення Світлани до власної дитини Катя.

– Так тому ми зараз і їдемо з Іванком на суд і благатимемо суддю не розлучати нас. У мене особливих грошей немає, але хоч би свій будинок на онука перепишу, вже буде в нього дах над головою і якась матеріальна опора.

Зупинимося на пару днів у далеких родичів сусідки, вони погодилися здати кімнату ненадовго, а після суду сподіваємось повернемося разом назад.

Якщо все вдасться зробити, то через кілька днів все налагодиться або остаточно зіпсується…

Після розмови з цією незвичайною жінкою у Катерини залишилося дивне відчуття і гіркота від неможливості змінити щось.

Вона не могла нічого змінити або виправити становище, але постаралася зробити хоча б мінімальний внесок у історію цієї нещасної сімʼї.

Поки Ніна водила онука вмиватися, вона поклала в кишеню її сумки конвертик із взятою на покупки премією та короткою запискою.

На тлі проблем цих людей купівля нової сукні здавалася справжньою нісенітницею і незначною справою. Потім Катя поспішно попрощалася з попутниками і побігла у своїх справах.

– Пробач мені, і давай більше ніколи не будемо сваритися через дрібниці! – зателефонувала вона чоловікові. – Я тебе люблю, а все інше ми обов’язково подолаємо!

– Я теж тебе дуже люблю і сюрприз до повернення готую, ти тільки не затримуйся! – просив він.

Катерина намагалася якнайшвидше впоратися з важливими справами і повернутися додому. Їхала вона через три дні і раптом на пероні випадково побачила колишніх знайомих.

Ніна вела за руку Іванка, який усміхався і тягнув велику машинку й конструктор.

Бабуся щось розповідала йому, а він сміявся і погоджувався з її словами.

Втручатися в їхнє спілкування Катя не стала і не хотіла потрапляти в поле зору, щоб не виникало питання щодо грошей.

Вона дала їх не заради пафосу, а від щирого бажання хоч трохи допомогти цим добрим людям з важкою долею.

– Тепер вони разом і посміхаються, значить, все закінчилося добре, а далі Бог обов’язково допоможе, – заспокоювала себе подумки Катерина.

Вона поспішала додому, до рідних людей, щоб просто зайвий раз обійняти їх і насолодитися можливістю бути поряд…

КІНЕЦЬ.