Я прийшла до пологового, щоб провідати подругу, яка народила донечку. Лізі всього 30, а в неї вже троє дітей. Я тішилась за подругу, але в глибині душі по-доброму заздрила.

А все тому, що ми з нею одного віку, а я досі не відчула радості материнства. Що ми тільки не пробували з чоловіком, щоб зачати малюка. Усі спроби завершувались фіаско. Я вже почала переживати, що коли, так і не вдасться завагітніти, Олег покине мене й знайде собі ту, яка зможе подарувати йому нащадків.

Варіант усиновлення не розглядала, адже хотіла виховувати рідну дитину. Та однієї миті все змінилось.

Того дня в пологовому я почула бесіду двох медсестер. Вони говорили про хлопчика, від якого відмовилась його матір. Співчували маленькому, що він ще такий крихітний, а залишився без материнського тепла.

Коли приїхала додому, то розказала про почуте чоловікові. Вже наступного ранку ми вирушили до пологового, щоб поглянути на малюка й обговорити можливість усиновлення.

Це непроста процедура, безліч бюрократичних питань, та ми були до цього готові. Коли увійшли до палати і я почула, що немовля плаче, мені аж серце від жалю за ще мило, ледь стримувала сльози.

А коли побачила Михайлика, то зрозуміла, що готова гори перевернути, аби цей хлопчик був щасливим.

Він був схожий на янголятко! Світловолосий і малесенький. Помітила, що й у чоловіка з’явились сльози на очах. «Скоро в тебе буде мама і тато. І власний затишний дім»,- прошепотів він.

Це мене ще більше розчулило. Не розумію, як можна було добровільно відмовитися від такого щастя? Як можна було залишити тут беззахисно крихітко? Чим він заслужив таке?

Коли ми вже мали їхати, я пообіцяла Михайликові, що навідуватимусь до нього щодня, аби він відчував себе захищеним і не страждав через самотність. Приїхавши додому, одразу почали займатись облаштуванням дитячої. Ми все для цього маємо, адже давно мріяли про батьківство.

Я кожного дня провідували Михайлика, як і обіцяла. Носила його на руках, клала біля себе спати. Нарешті я відчувала себе повністю щасливою. Чоловік, при нагоді, також приїжджав, щоб побути з малюком. Усиновлення зайняло трохи часу, але ми знали заради чого усі старання.

Коли владнали всі нюанси, у Михайлика нарешті з’явилась любляча сім’я, а в нас омріяне дитя.

КІНЕЦЬ.