За часів мого дитинства у нас в школі була 8-річна та 10-річна програма навчання. Я ще тоді вирішив, що до кінця вчитися не буду і пішов зі школи після 8 класу. Тоді бажання навчатись ніякого не було. І для чого ще два роки протирати штани, якщо можна піти та заробляти гроші?

Директорка неспішно віддавала мені свідоцтво. Проте побажала удачі скептично та відправила у дорослий світ. Звичайно, про своє рішення я повідомив батькам, а вони що можуть мені сказати? Силою ж не відправлять вчитися. Батько не був задоволений моїм вибором, але сперечатись не став, підтримав мене та допоміг влаштуватись на роботу. Мама так само тримала нейтральну позицію.

Коли я йшов на свій перший робочий день, то дуже переживав. Мені хотілось справити на всіх позитивне враження, тому і готувався я цілий ранок, а перед виходом ще й вилив на себе флакончик парфумів.

Коли я прийшов до ЖЕКу, то знав тільки те, що за вказівкою батька мені треба знайти Івановича. Ну от я його і знайшов. Ще на вході стояв такий задоволений, посмішка від вуха до вуха. Він мене зустрічав, як то якогось спасителя.

От я і подумав, що працюватиметься мені легко, якщо з перших хвилин я із керівником налагодив стосунки. Тоді він сказав, що я можу приступати до своїх обов’язків і запитав, де мій змінний одяг. Я повідомив, що уже в ньому, але Іванович мене все одно відправив на склад по робочі штани і сорочку. Мене це трішки здивувало. Чого не можна в своєму працювати? Чи тут якась єдина уніформа?

Тоді я пішов до великої машини, заліз у кабіну, поки що не знаючи, куди мене в ній повезуть. Мені почало дуже смердіти якимись відходами, але я подумав, що здалося.

Коли ми приїхали до місця призначення, то напарник дав мені якусь трубу. І лише тоді до мене дійшло, що я влаштувався на роботу очисником каналізацій. Коли закінчився перший робочий день, то я прийшов додому і мився разів шість. Мені настільки було противно, що здавалось, ніби я наївся того смороду. Пропрацював так місяць і отримав першу заробітну плату. Вийшла на той час доволі непогана сума.

Але далі так працювати я не хотів, тому сказав батькові, що краще вже піду вчитися. На що він тільки посміявся і сказав, що я ще встигну вирости, а поки є така можливість, то треба і дитиною побути. Тепер оцю історію я пам’ятаю все життя і своїм внукам вже розповідаю.

КІНЕЦЬ.