Ми з чоловіком та дітьми приїхали до моїх батьків. На честь зустрічі батьки вирішили зробити пікнік на природі. Пощастило в тому плані, що недалеко від будинку батьків був лісок, де багато гарних галявин, а трохи далі ще й невелике озеро, краса, одним словом.

Здалеку. Прийшовши на місце, я дуже розчарувалася. Де-не-де була випалена трава, валяється пластикове сміття. Ми навіть засумнівалися — чи варто залишатися тут взагалі. Але…

Розклали плед, а чоловіки почали готувати шашлик. Обід видався дуже смачним. Ось якби не картина довкола. Навіть озеро далеко не таке, як було колись у дитинстві.

— Мама! Тільки ви тут не залишайте смі ття! Бачите, що сталося за ці роки! Все прибираємо у пакет! Насамкінець я сама ретельно перевірила, чи не залишили ми якоїсь обгортки чи пакета.

Дивно мені було, що люди не дбали про місце, де самі ж відпочивають. Тим більше, що зовсім поряд є близько 5 баків для сміття, невже так складно викинути його у відповідному місці.

Дійшовши до баків, я стала чекати, коли батьки викинуть той пакет зі сміттям. Озираюсь назад, а в їхніх руках нічого нема! — Тато! А де сміття? — Розлютилася я. – Я його вже давно викинув! — Куди ти його викинув, якщо баки ось тут? У траву?

— Доню, ну що ти починаєш! Усі так роблять. Потім комунальна служба все це прибере! — Я щось не помітила, щоб вона прибирала. Ти ж сам добре бачив, скільки там у лісі пластику!

Але сперечатися не було сенсу. Тоді я зрозуміла важливу річ. Люди живуть так, як вони цього заслуговують! Якщо вони самі себе не поважають, то чому влада має це робити?

Ось вам і мізерні зарплати, і пенсії, потріскані асфальти та брудні вулиці. Це не депутати ходять і розкидають сміття, не уряд ламає та трощить дитячий майданчик чи лавки у парку. Не президент викручує лампочки у під’їзді. Українці, поважайте себе та свій будинок. Достатньо, що на нашу територію став зазіхати ворог. Де ваша любов до країни?

КІНЕЦЬ.