Нещодавно я зовсім ненароком зустріла свою колишню однокласницю. Раніше ми дружили, багато спілкувались, але після випускного дороги розійшлися і якось в кожного стало своє життя.

Наразі їй сорок два роки, а її синочку – два. Чесно сказати, то я була приголомшена її гарним зовнішнім виглядом, більше тридцяти чотирьох їй би ніхто не дав. Мала вона чудову фігуру та дорогий брендовий одяг. Я відразу подумала, що вона прекрасно влаштувалась у житті. Але за розмовою дізналась, що не все так гарно, як здавалось на перший погляд.

Народжувала вона пізно, тому пологи були досить тяжкими. Після цього довелось довго відновлюватись. Чоловікові уже сорок сім і дитиною він взагалі не цікавиться. Він не хоче допомагати ні з дитиною, ні з домашніми справами, взагалі ні з чим.

Коли Алла просить його хоча б погуляти із дитиною, то він відмовляється. Навіть не придумує, чим зайнятий, а просто говорить, що це йому не цікаво. Мені стало дуже шкода подруги. Я прекрасно розуміла, як важко все тягнути на своїх плечах. Особливо коли у тебе і робота, і дім, ще й маленька дитина.

Зараз багато жінок обирають пізню вагітність. В пріоритет вони ставлять свою кар’єру. А тоді вже і про дітей думають. Мені здається, що це не зовсім правильно. Краще народити до тридцяти п’яти. Тоді ще вистачає сил, енергії доглядати за тою дитиною і давати їй все найкраще.

Молоді батьки ще граються з дитиною із задоволенням. А старші роблять це, як послугу. І це зовсім неправильно.

КІНЕЦЬ.