У мого сусіда Ігоря холодильник відмовився працювати. Працював собі, працював, холодив — морозив, але одного разу вночі видав прощальний «кряк» і вирубився. Витягли вилку з розетки, дали йому відпочити до ранку, сподівалися, що до ранку він оговтається.

Але ні. Він і вранці категорично не захотів включатися. Його дружина, Інга, переживала сильніше всіх. На вихідні вона купила на ринку двадцять кілограмів м’яса, прокрутила через м’ясорубку, приготувала пельменів, напівфабрикати котлет і голубців.

Розклала в морозилці. Раділа, що на кілька тижнів наготувала. І тут на тобі. Жінка мало не вила від rоря. «А не треба було скупитися», подумав Ігор, але вголос, звичайно, нічого не сказав.

Він же божевільний, лізти під гарячу руку. Став дзвонити майстрам. Мор, чи що, напав на всі холодильники міста, найшвидше, коли майстер міг прийти — це через два дні.

На допомогу прийшли сусіди. Забрали напівфабрикати в свої морозилки. Хтось забрав одне, хтось інше. Загалом розмістили. Залишалася риба. Але Інга знайшла вихід.

Частину засолила, частину засмажила. Два дні їли рибу. Вона всій родині вже поперек горла стояла. Коли прийшов майстер, Інга зустріла того як месію. — Холодильник — це наше все. Це моє життя.

Там і сніданки і обіди і вечері. І не тільки на сьогодні, але і завтра, і на післязавтра, — щебетала вона. Майстер кивав і відкручував гвинти. Повозився годинку, але агрегат запустив. Інга, втративши від радості голову, кинулася цілувати майстра, чим неабияк збентежила останнього.

Розплатилася, подякувала і пішла по сусідах. Збирати своє добро назад у свій же холодильник. Ігор, повернувшись з роботи, навіть не поглянув у бік холодильника. Його стан кухонного агрегату не сильно хвилювало. Снідати він не снідав, перекусив в заводській їдальні, а на вечерю йому було досить смаженої картоплі. З м’ясом або без, йому без різниці.

КІНЕЦЬ.