Людмила спокійно сиділа на лаві біля паркану. Думала лише про одне – дочекалася таки свого відпочинку. Дмитро, чоловік, знову поїхав до санаторію. Він часто туди їздив, бо з дитинства мав групу через захворювання.

Дмитро взагалі щороку їздив у подорожі, у різні місця, на відпочинок. Однак Людмилу жодного разу не взяв з собою. За тридцять років подружнього життя жінка так ніде і не була.

Чоловік мав деспотичний характер. Він часто її ображав та принижував, ставився до неї зневажливо. Дмитро не міг терпіти якихось скарг чи заперечень. Все мало бути у їхній родині лише так, як він скаже. А Людмила була слухняною дружиною. Вона терпіла всі забаганки чоловіка. У неї нерідко складалося враження, що в їхньому домі вона – не господиня, а тільки прислуга.

Їй постійно доводилося доглядати за господарством, обробляти город, прати, мити посуд, готувати та прибирати за гостями чоловіка, які приходили до нього повечеряти та порозважатися майже щодня. Її терпінню приходив кінець, але вона намагалася мовчати.

Так вихована батьками була: що чоловік скаже – це закон. Їй це набридало, однак мовчала… Бо якщо щось скаже – перепаде від чоловіка. Він не дивився в зуби, а її особливо зневажав.

Отже, Дмитро поїхав, а в Людмили розпочався відпочинок. Нарешті вона могла спокійно видихнути та зайнятися улюбленими справами. Жінка любила вишивати та малювати, але чоловік лаяв, що це зовсім нецікаво та нудно!  А ще тепер до Люди могли прийти подруги на вечерю, чи на чай або каву. Вона відчувала себе вільною та незалежною від чоловіка. Цей відпочинок для неї був кращим, ніж поїздка на море. Ніхто її не зачіпає, ні від кого немає зневажливого ставлення. Не життя – а справжня насолода…

…А потім жінці прийшло смс-повідомлення з текстом “Я не повернуся. Не чекай. У мене є інша”. Дивно, що Людмила навіть нічого не відчула. У серці зовсім не йокнуло. Якось стало, навпаки, приємно та байдуже.

Нарешті Людмила змогла зажити новим життям. Тепер в її будинку стало світло: вона вже відкрила віконниці, зняла темні штори, випрала тюль. Окрім того, вона розмалювала грубу петриківським розписом, а чоловік завжди казав, що її малюночки – “справжня дурниця”.

А потім через два тижні він приїхав. Людмила сиділа на лаві біля подвір’я. Чоловік мовчки зібрав речі, сів у таксі та поїхав. Дружина навіть не спиталася, куди він їде. Вона лише перехрестилася. Аби тільки не передумав!

Після цього Людмила помолоділа на десяток років. І зачіску собі зробила, купила новий одяг. Також влаштувалася продавчинею в магазин. До неї часто подруги приходили на долю жалітися. Сиділи, гомоніли разом. У Людмили місця вистачає для всіх – простора хата. Інколи жартують, пісень співають – чути на всю вулицю!

А ще до жінки інші чоловіки сваталися. Але вона вже не хоче ні з ким зв’язуватися – уже нажилася з Дмитром.

Також донечки з онуками та зятями приїжджають. Допомагають Люді з усім. Часто діточок залишають. Бабуся щаслива від того, бавиться з онуками, балує діточок своїми пирогами та смаколиками.

А Дмитро завжди доньок лаяв, і на зятів сварився, й довге перебування онуків йому заважають. Тому діти й нечасто відвідували їх. А тепер – щотижня у Людмили свято.

КІНЕЦЬ.