Сашко чотири роки водив мене за носа. Все розпочалося з великого кохання, як і завжди це може трапитися. Мені здавалося, що ось він, мій ідеал, який до того ж теж мною зацікавився. Ми познайомилися у бібліотеці ще коли навчалися в університеті. З того часу й не розлучалися.

Про свої серйозні наміри стосовно мене хлопець говорив не один раз. От тільки далі розмов справа не доходила. Коли я хотіла познайомити Сашка зі своїми батьками, він раптово захворів. Його маму й тата я теж жодного разу не бачила.

У нас є багато спільних знайомих, проте Саша просить нікому не розповідати про наші стосунки. Навіть фото у соціальній мережі викласти не дозволяє.  Мовляв, «Щастя любить тишу».

З моїми подругами Сашко знайомий, ми неодноразово відпочивали в одній компанії. А от у свою компанію хлопець жодного разу не кликав.

Така поведінка видається мені дуже дивною. Здається, Сашко просто мене соромиться. Якщо так, то навіщо зустрічатися й витрачати час один одного. Сказав би про це прямо, а я б не жила здогадками.

Якось ми гуляли й парку й зустріли давнього друга Саші. Хлопці почали розмовляти, не звертаючи на мене уваги. Коли ж ситуація стала незручною, хлопець таки вирішив мене відрекомендувати:

-Степане, знайомся, це Каріна. Ми разом орендуємо квартиру.

От це і все. Не дівчина, не кохана, не наречена, а співмешканка. Після тієї зустрічі я порвала із хлопцем. Нехай тепер шукає собі іншу колежанку.

КІНЕЦЬ.