Мені пощастило з дружиною. Оля дуже організована та терпляча. За весь період наших стосунків я жодного разу не чув, щоб вона на щось скаржилася. Це стосувалося не тільки нашого особистого життя, а й робочих моментів. Завжди усміхнена та налаштована на позитив, вона й мене заряджала своєю енергією.

Працювала Оля ілюстратором, створювала малюнки до дитячих книжок. Можливо, на перший погляд, може здатися, що ця робота проста, але я бачив як довго вона сидить над тим малюнками й корегує усі вади.

Коли ми одружилися й Оля повідомила про свою вагітність, ми були неабияк щасливі. Вагітність проходила легко й без ускладнень. Виходити у декретну відпустку дружина категорично відмовилася.

Вона продовжувала працювати навіть тієї миті, коли відійшли води. Хотіла встигнути все закінчити.

Коли народилася Софійка, Оля побула біля неї два тижні. Потім знову прийнялася працювати. Я не заперечував, якщо дружині добре, то і я щасливий. У трирічному віці ми віддали доньку до дитячого садочку. Дружина планувала вийти на роботу офлайн, шукала відповідні вакансії. На жаль, не знайшла того, що хотіла та від пропонованої вакансії не відмовилася.

Оля творча особистість, їй потрібно створювати щось своє. Натомість дружину посадили на телефон й вона змушена була цілий день приймати замовлення й заспокоювати розгніваних клієнтів.

Одного вечора дружина повернулася з роботи вкрай втомлена, впала на диван й пролежала мовчки декілька годин. Такою я її й застав, коли повернувся з Софійкою додому.

-Пробач, любий, я нічого не приготувала. Сил немає.

Я залишив дочку у кімнаті гратися улюбленими іграшками. Взяв у кімнаті плед й накрив дружину, заспокоївши:

-Я про все подбаю, відпочинь.

Тепер у нашій сім’ї є маленька традиція – вечеря на татові. Мої дівчата задоволені, більшого мені й не потрібно.

КІНЕЦЬ.