Алла йшла по ринку вже до виходу, купивши все необхідне. Вона бувала тут рідко і не юрмилась серед тих роззяв, які любили зазирнути в кожну лавочку. Але тут раптом уповільнила крок, почала прислухатися. Один із голосів їй здався знайомим.

– Не проходимо повз своє щастя, купуємо квиток, – вигукувала скромно одягнена жінка з віялом лотерейних квитків у руках.

Алла зупинилася та застигла на місці.

Віра… Хвиля гіркоти підступила до горла. Все, що залишилося від пустотливого, веселого дівча, – голос та широкі брови врозліт над трохи розкосими очима.

Стрибаючи від холоду у своїй не по сезону легкій курточці, жінка, не замовкаючи ні на секунду, пропонувала купити заповітний квиток. Недоглянуте обличчя, обвітрені губи, розпатлане волосся з-під в’язаної шапки.

– Квиток, купуємо квиток. Вам сьогодні обов’язково посміхнеться вдача.

Вона простягла віяло квитків Аллі, зобразивши на обличчі щось на кшталт посмішки.

– Віра! – тільки й змогла вимовити вона. – Чому ти тут?

Наступної миті продавщиця щастя окинула її поглядом, який пройшовся по елегантному вбранні красивої жінки, опустився на доглянуті руки і модну сумку.

– Вам сьогодні точно пощастить, тут ваш щасливий білет! — заново завела платівку Віра, передчуваючи заробіток.

Картини минулого замиготіли перед очима Алли. Скромно обставлена кімната гуртожитку, заповнена дорогими речами Віри. Вони були розкидані скрізь, бо не вміщалися у шафу.

– Тобі і за три життя всього не зносити! – вкотре говорила Алла, не поділяючи любові Віри до речей, віддаючи перевагу книжкам. – Навіщо тобі стільки?

– Заздри мовчки, подруго! – Відповіла Віра, приміряючи вбрання один за одним. – Сьогодні Тамара приїде, гроші забери в неї, бо мені ніколи, у мене побачення.

Алла лише кивнула, продовжуючи читати. Але раптом відволіклася від книги, пильно подивилася на Віру і запитала:

– Чому ти маму кличеш Тамарою?

Вона знала Тамару Олексіївну як приємну літню жінку. Дбайливу та уважну. Мабуть, Віра у неї пізня дитина, і вона надто опікувалася донькою, виконуючи всі її бажання. Безмежною любов’ю світилися очі жінки, коли вона лише на мить обіймала дочку під час зустрічі.

Але Віра намагалася якнайшвидше позбутися материнської уваги. Алла з жалем і співчуттям дивилася на це спілкування, в глибині душі заздривши подрузі. За три роки навчання до неї самої ніхто не приїжджав, та й сама Алла додому їздила дуже рідко.

Сухі стосунки з матір’ю обмежувалися формальним привітанням. Кожна дрібна провина викликала роздратування і невдоволення мами. Алла намагалася якнайменше часу проводити вдома. Про розмови до душі залишалося тільки мріяти та тихенько плакати у подушку.

Але своїх образ вона ніколи матері не висловлювала, вважаючи себе винною в тому, що не заслужила на любов і увагу. Алла старалася, була відмінницею, бо хотіла побачити захоплення мами в очах.

Але нічого подібного не відбувалося. Саме тому вона не розуміла Віру, яка не цінувала любові матері, завдаючи їй переживань.

– Як вона того заслуговує так і кличу! – Не відволікаючись від пошуку відповідного одягу, невдоволено пробубнила Віра у відповідь на зауваження Алли. – І, взагалі, не будь занудою.

Потім вона дала вказівки:

– Продукти нехай акуратно складе в тумбочку, я потім із ними розберуся. А гроші візьми та поклади до мене під подушку. Ти ж нікуди сьогодні не підеш?

Алла лише похитала головою і засуджуючим поглядом проводила ошатну подругу, що пахла дорогими парфумами.

Не минуло й півгодини, як у двері постукали, увійшла Тамара Олексіївна.

– Дівчатка, голубонько, що я вам привезла! – Ласкаво сказала вона, вносячи в кімнату повні пакети, і Алла відразу підскочила, допомогла.

– А де Вірочка? Ми ж домовились…

– Тамаро Олексіївно, сядьте, ви втомилися, я чайник поставлю, – заметушилася Алла, гарячково підбираючи слова для відповіді. – А Віра у подруги, вони разом готуються до заліку.

Жінка тяжко присіла, на обличчі розчарування, в очах блиснули сльози.

Але вона все ж таки сказала:

— Хай навчається, моя розумничка. Вона ж дуже хороша дівчинка. Ми колись взяли її з дитбудинку, їй вже десять років було. Так хочеться, щоб життя в неї щасливо склалося. Мій чоловік, царство йому небесне, душі не чув у ній. І вона його любила більше за мене.

– Віра прийомна? – Не втрималася від запитання Алла.

– А хіба вона не казала? Ой, даремно я проговорилася…

– Та ви не хвилюйтесь, я не скажу їй про нашу розмову, – пообіцяла Алла, не розуміючи, чому Віра це приховувала.

Тамара Олексіївна пила чай, пригощаючи Аллу смачним розсипчастим домашнім печивом. Потім, вручивши дівчині конверт із грошима, поспішила на автовокзал. Попросила передати Вірі привіт.

Алла відвернулася, приховуючи сльози, що накотилися. Піддавшись душевному пориву, підійшла до жінки і міцно обійняла її.

– Спасибі вам за все. Віра вас дуже любить!

Провівши Тамару Олексіївну, Алла помітила її скорботно зігнуті плечі. На душі дівчини були, співчуття та обурення.

Пізно ввечері весь гуртожиток чув як Алла, завжди спокійна та врівноважена, сварилася на свою сусідку по кімнаті, а та лише огризалася:

– Вона мені не мати, якщо хочеш знати, тітка чужа. Мене удочерила, щоб зробити собі підпору на старість!

– Та як ти смієш! Ти ноги їй цілувати повинна, якби не вона, ти б… – Алла не домовила, сльози заглушили слова.

Наступного дня Віра зібрала величезну валізу і, ні слова не кажучи, з’їхала з гуртожитку. На заняттях вона не з’являлася, сесію завалила.

Казали, що живе у якогось чоловіка. Додому, мабуть, повідомила, бо Тамара Олексіївна також більше не з’являлася.

Так вони тоді й розлучилися, до ладу не попрощавшись.

***

– Пані, то ви братимете квиток чи ні?! – Роздратований голос Віри перервав спогади.

– А ти мене не впізнаєш? Алла, інститутський гуртожиток…

Віра раптом вся зібралася, насторожилася.

– Впізнала, як же, – промовила вона, звузивши очі і додала, ніби на виправдання: – А я ось підробляю у вільний від основної роботи час.

– А живеш де? – поцікавилася Алла.

– У Євгена, та ти його не знаєш. Заміж скоро збираюся! У нього квартира своя, іномарка, – видавала Віра непотрібну інформацію, в яку важко вірилося.

Алла хотіла було спитати про Тамару Олексіївну, але вчасно зупинила себе, переживаючи почути поганк новину.

– Значить, у тебе все чудово? – бачачи зовсім протилежне, спитала Алла.

Віра криво посміхнулася, ще раз оглянула Аллу з ніг до голови і знову наполегливо замахала лотерейним віялом.

– То квиток-то братимеш, подруго?

Алла дістала з сумки гаманець, під пильним поглядом колишньої подруги юності витягла велику купюру і витягла квиток.

– На, дарую тобі його на щастя, – сказала вона і, засунувши в руку Віри квиток і гроші, пішла геть.

Вдома її вже зачекалися коханий чоловік та діти. А на душі було погано. Не найприємніші спогади розбурхали душу. Краще б вона не зустріла Віру, думаючи, що життя в неї склалося вдало.

КІНЕЦЬ.