Із дружиною ми розійшлися рік тому. Двадцять п’ять років прожили разом. Я думав, що ми разом до кінця. Але ні, вона віддала перевагу іншому чоловікові. Так і розбіглися. Одному сидіти у місті досить нудно. Дочка моя живе у столиці, давно кликала, щоб онуків відвідав.

Мені дуже до речі відпустку на роботі видали, я й вирішив, що то доля. Зібрав небагато гостинців, речі свої і подався до доньки. Їхати треба було поїздом один день. Попутниця мені там трапилася дуже кумедна. На вигляд дівчині років з двадцять.

Вся прямо втілення елегантності, топ на ній шовковий, спідничка шкіряна, сумочка маленька, брендова. Сидить, невдоволено оглядає оточення, надула губки.

Всім своїм виглядом висловлює зарозумілість та презирство. Мені здається, що саме так раніше благородні пані дивилися на простих смертних.

Мені навіть смішно було спостерігати за цією молодою леді. І що вона забула у бюджетному поїзді? По телефону досить голосно і демонстративно скаржилася подрузі на селюків, які понаїхали, мовляв, своїм виглядом та запахом псують атмосферу та середовище.

Цілий день ніс від усіх вертала, фиркала і губами прицмокувала. Надвечір я зголоднів, розгорнув скруток, що з собою взяв.

Дівчина гидливо скривилася, не витримала, навіть висловилася: -Ну і як люди таке їдять? А в мене все звичайне було: яйця, масло, шинка, хліб, сало, сир. На дівчину я не звернув уваги.

Яка мені справа до того, що їй не до смаку моя їжа? Поїв, залишки назад у контейнер закинув, поставив у кутку, ліг і задрімав. Прокинувся від якогось шарудіння, розплющую очі і бачу, що дівчина за обидві щоки уплітає залишки моєї їжі. -Ви вибачте …

Просто не втрималася. Я посміхнувся, спостерігаючи за її смішним личком.

КІНЕЦЬ.