Ігор їхав завантаженою трасою на своєму темно–коричневому джипі і слухав музику.

Їхав один у село на поминки дядька, брата батька. Батька теж немає в живих, поховав Ігор його три роки тому.

Міцний був ще він, але все сталося раптово. Ось і старший за нього батько ненадовго його пережив.

Дружина поїхати не змогла, у неї в школі іспити та й не наполягав Ігор.

– Лізо, ні до чого тобі їхати на поминки, тим більше іспити у твоїх учнів, та й доньці буде спокійніше, коли ти будеш на іспиті. Я один поїду в село.

Ігор із Лізою жили разом майже двадцять п’ять років. Він працював начальником цеху, а дружина викладала у школі.

Син Артем уже закінчив інститут, одружився недавно, живе в іншому місті. А молодша донька Уляна закінчує школу і сьогодні має іспит.

Як мама хоче вступати в інститут.

Живе Ігор зі своєю родиною у невеликому будинку на околиці міста. Є в них квартира, але вони її здають в оренду. Якось пощастило йому з дружиною, вони мають багато спільних інтересів, мають повне взаєморозуміння. Сварок майже не буває, ну так дрібниці хіба. Діти виховані, проблем батькам не створюють, сімейне життя налагоджене і тече розмірено.

Ще одразу після весілля молодята мріяли про свій будинок, і мрія їх здійснилася дванадцять років тому. Придбали свій двоповерховий будинок, який вони люблять, створили свій затишок та завжди поспішають до себе додому.

Ігор ще здалеку побачив на узбіччі літнього чоловіка. Він стояв на роздоріжжі біля дороги, стояв і дивився з надією, що хтось зупиниться. Не міг проїхати повз, з’їхав на узбіччя і зупинив машину.

– Здрастуйте, сідайте в машину. Зараз я допоможу.

Ігор вискочив з машини, допоміг літньому, навіть старому чоловікові залізти на переднє сидіння і зачинив двері.

– Вам далеко? Мене звуть Ігор, а вас?

– Далеко мені. Дякую, що зупинився синку. А звуть мене Іван, тобто Микитович. Можна просто Микитович, мене всі так називають у селі в нас. А наважився поїхати до дочки в Михайлівку. Там вона живе із чоловіком.

– Ну Михайлівка якраз мені по дорозі, проїжджатиму її, правда від траси вона кілометрів за три, ну нічого довезу вас. А там мені до сусіднього села Іванівка, чули, мабуть?

– Так, синку, чув, адже я давно вже живу на цьому світі, мені скоро вісімдесят буде. По молодості водіював, бувало я їздив цими дорогами, дещо бачив і знаю, — казав дід.

– А що ж одні поїхали до дочки, Іване Микитовичу? У такому віці одному важко.

На них чекала довга дорога, і вони розмовляли. Виявилося, дід Іван їде до своєї дочки Ганни, але не знає, як вона прийме його, дуже вже сварлива вона. Чоловік у неї теж із непростим характером. Живуть у селі давно, діти виросли, живуть окремо, господарство у дочки.

Ігор дивився на діда Івана, зморшкуватого і сивого, видно, що багато за своє життя попрацював він. Одягнений не акуратно, піджак поношений, рукави потерті. Вигляд його викликає у Ігоря жалість.

– Іване Микитовичу, а що ж ви один живете? Бабуся у вас є?

– Ігорчику, та не називай ти мене так, не люблю я, називай мене просто дід Іван чи Микитович, як тобі більше подобається. Дружини моєї Стефанії не стало вже два роки як. Я їй завжди казав, щоб не йшла вперед мене, але так сталося. Поховав її. Погано мені без неї, тяжко. Лежала вона довго, а я доглядав, по дому все робив – вона говорила, як і що, а я робив. Навчився жіночим справам, і добре виходило.

– А окрім дочки ще є діти? – цікавився Ігор.

– А як же ж, два сини, живуть теж у нашому селі. Обоє одружені, але молодший гульбанить разом із дружиною. Ніякої користі від них і допомоги, тільки гроші з мене беруть. А старший не гульбанить, хазяйський, багато хазяйства у дворі. Але в нього дружина дуже буркотлива, завжди незадоволена. Не забуває про той день, коли в мене пенсія, приходить і забирає все дощенту.

Каже, щоб молодший не спокушався моєю пенсією. А потім потроху видає на хліб, ну, так по дрібничкам. Не потрібен я моїм дітям, а батько я їм…

Дід Іван помовчав трохи, про щось думаючи і продовжував:

– Тяжко мені без моєї Стефанії, вже ж жива людина в хаті, хоч і лежача була. Ми з нею розмовляли. А зараз мені не хочеться навіть собі зварити суп, бо один. Добре хоч сусіди добрі поряд, завжди приносять мені тарілочку супу, та й так чогось, іноді пиріжків і молока…

Ігор здивовано дивився на нього:

– А син що, який не гульбанить? Не допомагає чи що?

– Ні, не допомагає, має своє велике господарство. Не до мене їм. Онуки всі у місті.

Будиночок мій розвалюється, взимку холодно і дрова вже закінчуються. Ото поїхав до дочки, може прийме мене до себе? Щоправда, особливо й не сподіваюся. Зять там сварливий, але спробую, а раптом приймуть.

Багато чого дід Іван розповів Ігореві, поки побачили на дорозі вказівник на Михайлівку.

– Синку, так ти залиш мене тут, я якось дійду до села. Я ж звик. Тут дорога через лісок і на горбочку село.

– Та гаразд, довезу вже до місця!

Ігор з дідом Іваном доїхали до хати, на яку вказав старенький. Ігор допоміг йому вийти з машини.

Він озирнувся і раптом побачив, що з хвіртки вийшла якась жінка з відром у руці.

– Здрастуйте, – привітався Ігор. – А я ось діда привіз до вас.

– Здрастуйте, – здивовано привіталася жінка.

Вона уважно оглянула діда Івана.

– А нащо він нам потрібен? – раптом заявила жінка.

Дід Іван стояв, переступаючи з ноги на ногу.

– Так це ж ваш батько! – ахнув Ігор.

Він не розумів, що відбувається.

– Ну так, батько. Бачу, що батько. Ти чого приїхав, старий? Не сидиться тобі у себе в селі? – звернулася вона до батька.

– Так валиться мій дім, дочко, от може поживу в тебе?

– А що сини твої? Чи теж не потрібний їм?

– Не потрібен доню, не потрібен. Пенсія моя тільки їм потрібна.

У цей час вийшов чоловік дочки, здоровий мужик із величезними ручищами.

– Ого, Микитович завітав. Що треба діду? По допомогу чи так чого?

– Та чого ми тут топчемося біля воріт, пустите чи ні мене до себе? Мені відпочити трохи треба, – сказав дід.

Йому перед Ігорем було дуже незручно.

– Дякую тобі Ігорю, що підвіз. Дякую, – казав дід, і всі троє попрямували у двір.

Ігор розвернувся і поїхав далі. Їхати недовго, бо наступне село Іванівка, куди йому треба. Настрій у нього зіпсувався, він був обурений до глибини душі, як дочка зустріла свого старого батька.

– Бідолашний старий. Нікому із трьох дітей не потрібен. Адже він їх виховував, годував. А тепер ось непотрібним став.

Ще не доїхавши до будинку дядька, він здалеку побачив невелику юрбу біля будинку.

– Добре хоч не спізнився, бо незручно було б, – думав він, виходячи з машини.

Поховали дядька на сільському цвинтарі, поряд із його батьками, бабусею та дідом Ігоря. Людей було не так багато. Односельці, переважно у віці. Відкликалися добре про нього, шкодували, що рано пішов, міг би ще пожити.

Дружина дядька – Віра, прийняла привітно Ігоря, вона раніше до нього ставилася добре. Ігор часто в дитинстві влітку був тут на канікулах бабусі, гуляв зі своїми двоюрідними братами.

Увечері після поминок сиділи у дворі будинку. Зустрівся з родичами, поділились новинами.

Наступного дня Ігор зібрався додому. Думки його крутилися довкола діда Івана.

– Цікаво, як він там? Чи нормально все в нього? Заїду я на зворотному шляху. Хоч і не моя справа. Будь що буде. Але шкода старого. Я б зі своїм батьком так не вчинив, зовсім немає поваги до старості у дітей…

Доїхавши до вказівника на Михайлівку, звернув, і незабаром заїхав у село. Зупинився біля того будинку, де напередодні залишив діда. Вийшовши з машини, підійшов до замкненої хвіртки і подивився поверх неї.

Дід Іван сидів під вікном на лавці і зосереджено дивився на одну точку.

У тому ж одязі. Вигляд його нічого доброго не віщував, явно засмучений. Ігор не дуже голосно гукнув його, але той не чув. В цей час на ґанок вийшла його дочка:

– Ну, кого там ще принесло? – невдоволено спитала вона, дивлячись на Ігоря.

– Здрастуйте, можна до вас зайти на подвір’я, я вирішив провідати діда Івана, – якомога ввічливіше і миролюбніше звернувся він.

– А що його відвідувати? Як привіз, так можеш і назад відвезти, – бурчала жінка.

Дід Іван, побачивши Ігоря, підвівся.

– Ой, Ігорчику, а я думаю хто там? Ти назад чи що? Поховав свого дядька? Добре, що ти заїхав, візьми мене назад. Додому поїду. Не потрібен я тут, стояв він і дивився на нього.

Ігор запитливо глянув на його дочку, а та кивала головою:

– Забирай, забирай, не подобається йому тут. Я вже думала, що самі його відвеземо.

– Але ж у нього будинок старий, одному погано, а раптом щось? – говорив Ігор.

– А нічого, там у нього сини поряд, от нехай дбають, якщо їм треба, хай стежать за ним. А в мене своїх справ купа.

– Поїхали, Іване Микитовичу, поїхали…

Він посадив діда поряд із собою, розвернувся й поїхав. А дочка навіть і не вийшла за хвіртку. Коли доїхали до роздоріжжя, де вчора він забрав діда, той попросив зупинитися.

– Дякую синку, зупиняй свого залізного коня. Дай Бог тобі добра та здоров’я. Дійду я потихеньку, не хвилюйся.

Ігор зупинившись, задумався, а потім запитав, звертаючись на «ти», як до рідної людини:

– А що діду Іване, може поїдеш до мене в гості? У мене дружина хороша, будинок великий, місця всім вистачить. Погостюєш, обживешся, а якщо сподобається, можеш назовсім залишитися. У мене ще невелика літня кухня є у дворі, влітку можна й там жити. З ремонтом вона. Поїхали, га діду?

Микитович дивився зі сльозами на Ігоря.

– Ну як же так, Ігорчику? Як ти чужого старого привезеш додому? Дружина яка б не була хороша, але не сподобається їй.

– Нічого, вмовимо. Не хвилюйся, діду! Поживеш іще.

– Так я не проти, – полегшено зітхнувши, відповів Микитович.

Коли заїхали у двір Ігор із дідом, з дому вийшла Ліза і здивовано дивилася на них?

– Ігорю, привіт. А де ти цього дідка прихопив? Здрастуйте, – посміхаючись, звернулася вона до діда.

– А ось на узбіччі. Ліза, приймай поповнення, прошу. Поживе поки що у нас дід Іван…

Він допоміг дідові вибратися з машини, а той Лізі сказав.

– Здрастуйте, Лізо. Вибачте мені, це все Ігор. Він мене вмовив до вас їхати. Мені якось ніяково, чужа людина, а ось взяв і приїхав.

– Ой, діду Іване, проходьте, зараз вечеряти будемо. Ігор куди вечерю нести, тут у альтанці посидимо чи в хаті?

Вони вечеряли втрьох у доглянутому дворі у гарній альтанці. Дід Іван почував себе не в своїй тарілці, але Ліза заспокоїла його.

– Та не переживайте ви, будьте, як удома!

Потім прийшла Уляна, і побачивши чужого діда за столом здивувалася:

– Здрастуйте, а ви хто? Мій дідусь?

– Так, доню, твій дідусь. Дід Іван… – засміявся Ігор.

І живе дід Іван уже кілька років у домі Ігоря й Лізи, влітку перебирається у літню кухню. Каже, що там легше дихається.
Змінився Іван Микитович, зі старенького й неакуратного старого став симпатичним і доглянутим дідом.

Ігор із Лізою купили йому нові речі, взуття, підстригли коротко.

Помолодшав дід, а він намагається ще й допомогти по хазяйству.

Люблять вечорами Ігор із дідом поговорити, багато цікавого розповідає Микитович йому про своє життя… Так і живуть… Щасливо.

КІНЕЦЬ.