Зі своїм чоловіком ми одружились, коли мені було всього сімнадцять. І запропонував він мені вийти за нього заміж через те, що я дізналась про незаплановану вагітність. Саме тоді я закінчувала школу. Точніше просто інколи приходила туди, аби не вигнали і дали якесь свідоцтво про освіту.

Увесь свій час я витрачала на пошук підробітку. Поки мої батьки пиячили із такими ж як і вони друзями, то я мусила заробляти собі хоч на якусь скибку хліба. На мене всім завжди було все одно.

Батько почав пити тоді, коли отримав травму і більше не зміг грати у хокей. Лікарі довго працювали і намагались врятувати ногу, але нічого не вийшло. Її довелось ампутувати. Тато зрозумів, що це кінцевий хрест на його кар’єрі і не зміг тримати себе в руках. Мама теж зусмутилась тим, що тепер її чоловік інвалід і почала випивати разом з ним.

Спочатку я жила у бабусі. Дякувати Богу, вона була просто чудовою жінкою, яка дала мені потрібне виховання. Та потім її не стало і мені довелось повернутись туди, звідки не так давно втікала. Там я відчувала себе явно зайвою.

Одного разу я черговий раз підробляла і допомагав мені один юнак. Йому було двадцять. Ми поспілкувались і я закохалась у нього по вуха. Одного разу він навіть запросив мене у кіно. Ми чудово провели час увечері і Діма провів мене додому.

Так ми зустрічатись вісім місяців і тоді я дізналась, що чекаю на дитину. Так страшно, як тоді мені ще ніколи в житті не було. Що мені робити і як жити далі, якщо моїм батькам на мене все одно? А якщо хлопець теж відмовиться від нас, то я буду жити на вулиці з тим малюком. А тепер же навіть на роботу не підеш в такому положенні.

Коли я розповіла Дмитру про вагітність, то він дещо збентежився, але все ж сказав, що нічого страшного немає, дитина – це радість. Він повів мене знайомитись із своїми батьками. Вони тепло мене прийняли і навіть пообіцяли допомагати всім, чим зможуть.

Коли майбутня свекруха запитала у мене про сім’ю, то я мало не заплакала, бо не знала, що сказати. Мені було настільки соромно казати правду. Але приховувати нічого не хотілось від людей, які так гарно до мене поставились. Тому я й відкрила їй душу.

Вони були шоковані, проте все одно мене підтримали. А тоді сказали, аби я йшла пакувати речі і увечері вони заїдуть по мене.

Зараз нашому синочку два рочки. Галина Іванівна настільки добре до мене ставиться і допомагає в усьому, що мені хочеться плакати від зворушення кожен раз, коли розповідаю про це. Вона навчила мене усьому: починаючи від готування їжі і прибирання, закінчуючи доглядом за дитиною. Я сміливо можу сказати, що ця жінка замінила мені матір.

Тож мені удвічі приємно усвідомлювати, що коли я вийшла заміж, то знайшла не тільки кохання всього життя, а й родину, яка мене любить, підтримує і поважає що б там не було.

І я безмежно вдячна долі за цих людей.

КІНЕЦЬ.