Коли ми з Денисом одружилися, то стали жити у квартирі з його мамою. Разом із нами живе і мій дівер Артур. Квартира трикімнатна, місця вистачає. Дівер той ще ледар. Навіть хліба собі не наріже. Лише гору посуду по собі залишає. Прикидається, що навчається в університеті.

Після кожної сесії у нього «хвости». Бідолашна свекруха тільки й встигає носити подарунки викладачам, щоб його не вигнали з університету.

Артур прямо з ранку, навіть зуби не помивши, сідає за комп’ютер у «танчики» чи інші «стрілялки» грати. І звук вмикає на повну гучність.

А у нас тримісячна дитина, вона спати не може через шум. Я кілька разів просила його зменшити звук, так він огризнувся: — Хазяйкою себе відчула?! Не задирай ніс.

Я мамі пожалуюся, і тебе виставлять із дому. Коли я прошу його доnомогти спустити візок на вулицю, він ігнорує мене. Коли два місяці тому свекруха потрапила до ліkарні з уда ром, а лікарі не дали ніякого nрогнозу, я вирішила, що необхідно діяти. Поговорила з Денисом, попросила, щоб чоловік поговорив із мамою.

— Нехай твоя мати перепише квартиру на тебе одного. Я не хочу возитися з твоїм братиком-неробою, як з трирічним немовлям. Проте Денис мене не підтримав.

Я не маю права порушувати таке питання перед мамою. Тим більше, з її хво рим серцем. Але ти спробуй поговорити з Артуром. Твоя ідея – тобі й домовлятися. Артур на мою пропозицію відреагував спокійно. — Не питання. П’ятдесят тисяч євро і квартира ваша. — Звідки у нас такі гроші?

— А ти хочеш мене бомжем зробити? Де по-твоєму я житиму? — Але ти можеш хоча б піти працювати, а не на нашій шиї сидіти. — Повторюю, чи купуйте мені квартиру, чи я залишаюся тут жити.

Всі. Тема закрита. Ну що ж, зважаючи на все, мені доведеться збирати дрібнички, забирати дитину і повертатися до батьків. Доглядати за дармоїдом я не маю наміру.

КІНЕЦЬ.