Марина перебирала гречку, коли на кухню зайшов її чоловік Максим.

– Марино, я завтра з самого ранку на рибалку з друзями їду, – заявив він з порога.

Марина відсунула миску з гречкою і глянула на чоловіка.

– Та в тебе кожен вихідний як не рибалка, так зустріч із друзями! – завелася вона. – А мені значить знову з дітками сидіти?! Ти часом не забув, що у нас їх троє?

– Так я ж цілий тиждень на роботі гарував! – обурився Максим. – Маю повне право у свій вихідний відпочити!

– А я, значить, маю про вихідні забути?! Добре ж ти влаштувався! Значить так, завтра не буде тебе, а сьогодні мене. Піду до Світлани сходжу, сто років її не бачила.

– Марино, ти тільки не довго…

– Це вже як вийде. Ти й на добу можеш зникнути. Втім, якщо не справлятимешся, своїй матусі подзвони, а то вона любить мені моралі читати, от нехай тобі їх і читає.

Марина так і не зваривши гречку, швидко вискочила на вулицю. Жінка ще не знала, яка неймовірна зустріч чекає її сьогодні…

– Як мені все це набридло, – продовжувала вона подумки скаржитися сама собі на свою долю.

Марина стала згадувати як змінювався її чоловік із роками.

Сім років тому, коли вона народила сина, Максим був зовсім іншою людиною. Ніжним, лагідним, дбайливим. Він тоді не вважав соромом допомогти своїй дружині по господарству.

Потім через два роки народилася донька. Дитина була примхлива, часто плутала день з ніччю.

І тоді Максим перебрався в іншу кімнату. І поступово почав віддалятися не тільки від неї, а й від дітей.

А Марині на той час було не до нього. Вона часом, спросоння, забувала навіть вмитися. Потім начебто все стало налагоджуватися, і Марина зважилася на народження третьої дитини.

І знову між подружжям зʼявилась ніби стіна. Максим, почав уникати її, а у вихідні дні під різними приводами йшов з дому.

– Ну, все, годі, з мене достатньо такого життя! – все більше розпалювала себе Марина. – Нехай сьогодні він сидить з дітьми, а я відпочиватиму!

Світлана – подруга і колишня однокласниця Марини була дуже рада, що вона прийшла.

– Марино, а ти в курсі, що твій Мишко батьків приїхав відвідати.

– Ну, ти теж скажеш, мій, – заперечила Марина. – Ми з ним ще після школи розлучилися. З того часу багато води витекло.

– А кажуть перше кохання не іржавіє, – сказала Світлана. – Слухай, а може зайдемо до нього. І можна організувати зустріч випускників. Чи ти знову зайнята?

– Я сьогодні вільна, як вітер, у мене з сьогоднішнього дня матріархат, – засміялась Марина.

Через пів години Світлана з Мариною стояли разом із Михайлом. Коли вони повідомили йому, що збираються організувати сьогодні зустріч із колишніми однокласниками, то він одразу підтримав цю ідею.

– Дівчата, зараз ви обдзвонюєте всіх наших однокласників, – взяв у свої руки ініціативу Михайло. – І повідомляєте їм, що зустрічаємося на дачі у моїх батьків. А вас я нікуди не відпускаю, купуємо все потрібне і разом зі мною їдемо накривати на стіл.

– Мабуть, треба буде скинутися? – запитала Марина.

– Фінанси я беру на себе. Заперечення не приймаються. Я ж все таки з заробітків приїхав.

Хоча зустріч однокласників і була організована експромтом, і все ж таки більшу половину класу вдалося зібрати.

Стіл накрили в саду у просторій альтанці. Під’єднавши до свого ноутбука колонки, Михайло організував музичну екскурсію у минуле. Колишні однокласники танцювали під мелодії минулих років. Це створювало особливу зворушливу атмосферу.

Коли Михайло запросив на танець Марину, то її серце стрепенулося так само, як і багато років тому на випускному вечорі. І їй здалося, що вона, як і раніше, любить Михайла.

З настанням темряви колишні однокласники почали розходитися. Коли під’їхало чергове таксі, Світлана запитала подругу:

– Марино, ти їдеш, чи як?

– Чи як, – відповіла Марина.

Незабаром Марина й Михайло залишилися вдвох.

– Марино, а тебе не шукатимуть? – поцікавився Михайло.

– А мені все одно, – сказала Марина, поклавши голову на Михайлове плече.

А потім вони сиділи поряд на лавці в саду. Кожен із них поділився історією свого життя. Михайло був розлучений. Дітей він не мав.

– Як же я тебе любив, та й зараз продовжую любити, – зізнався Михайло.

– Ну чому ж усе склалося так, а не інакше? – з жалем промовила Марина.

– А знаєш, адже все можна змінити, – вхопився за її слова Михайл. У мене є трикімнатна квартира у Києві. Марино, я благаю тебе, поїхали разом зі мною. Забирай дітей і поїхали зі мною. Повір, я буду найдбайливішим чоловіком на світі!

– А що… Я згодна, – несподівано сказала Марина. – Я так втомилася жити без кохання…

Марина повернулася додому тільки надвечір наступного дня. З порога до неї кинулися чоловік і свекруха. Яких тільки слів вона не почула на свою адресу…

– Я подаю на розлучення! – репетував чоловік.

– Ми забираємо дітей! – кричала свекруха.

– Забирайте, – спокійним голосом промовила Марина.

Незабаром чоловік зі свекрухою пішли з квартири, і Марина почала готувати дітям вечерю. А біля опівночі подзвонив Максим.

– Марино, ти як? Я через тиждень їду. Ти їдеш зі мною?

– Вибач, Михайле. Я нікуди не поїду. Треба розумно дивитись на все. Ми втратили своє щастя, і його вже не повернути…

– Але я люблю тебе! – кричав Михайло.

Марина поклала слухавку і заплакала.

– Ні, ні, не можна піддаватися емоціям, – переконувала себе Марина. – Я не маю права навʼязувати йому своїх дітей і псувати йому життя. Та й де гарантії, що все у нас буде добре…

Так вирішила Марина. Заради дітей…

КІНЕЦЬ.