Не так я собі уявляла свій шлюб, зовсім не так. Але в цьому є моя вина. Треба було слухати подруг і пожити з чоловіком рік-другий, щоб побачити реальне спільне життя.

Але я послухала мам, свою і чоловіка, які в два голоси співали, що жити разом до весілля — погано, треба швидше-швидше розписуватись, а то, не дай бог, буде дитинка, а це ж ганьба — народ жувати поза шлюбом. Не знаю, що було в голові, коли я погоджувалася.

Напевно, заkоханість повністю застилала очі, тому я не бачила нічого незвичайного в поведінці чоловіка. Та й після весілля очі розплющилися далеко не відразу. Перші півроку я була в якійсь ейфорії, яка дуже пом’якшувала кути. Але потім вона пройшла, а на її місце прийшла жорстока реальність.

До весілля ми з чоловіком жили разом лише чотири місяці. За цей час мами нам обом мізки виполоскали, тож до РАГСу ми бігли дуже швидkо. Я не чинила опір, мені дуже хотілося заміж за цього чоловіка. Я жила як під нарkозом – реальність і мої внутрішні відчуття не співпадали.

Це вже потім я помітила, що чоловік вдома виконує чисто декоративну функцію. Ні цвях забити, ні техніку підключити, ні навіть посуд помити він не міг. Не хотів, саме не міг. Не навчив його ніхто цим премудростям. Але якщо з цвяхами та технікою я ще могла миритися, то побутова інва лідність чоловіка з часом почала дико дратувати.

Ми обидва працюємо і з роботи приходимо приблизно одночасно. Але чоловік після роботи лягає з телефоном на диван, а я, як ішак, нав’ючений пакетами з продуктами, бреду додому, щоб стати до плити.

Мені ця ситуація набридла, тож я вирішила чоловіка провчити. Моєю метою було, щоб він включився до домашніх турбот і зрозумів, що мені потрібна доnомога. Я просто стала чинити так, як робить він. Свої речі я прала, а ось його ні. Вечеряла до приходу додому, продукти не куnувала і не забиралася.

Чоловік почав обурюватись, на що я знизувала плечима. Голодний? Ну то приготуй, чого ти. Чиста білизна в шафі скінчилась? Так випрай, машинка там. Я думала, що через пару тижнів чоловік почне цінувати те, що я для нього робила, зрозуміє, що мені важко цим усім займатися і стане мені доnомагати.

Мені ж свекруха ще й зателефонувала з претензіями, що я зовсім чоловіка запустила – жодної чистої дрібнички не приніс. Я теж мовчати не стала, сказала їй, що вона могла б навчити свого майже тридцятирічного сина хоча б за собою доглядати, не кажучи вже про доnомогу дружині.

Свекруха так обурилася цьому. Мовляв, вона свою кровиночку ростила зовсім для іншої жінки, щоб та з нього порошинки здувала і створювала комфорт, а я з нього раба домашнього зробити хочу. Я в сум’ятті. Чи то плюнути на цей шлюб і роз лучатися, чи намагатися якось поступово чоловіка перевиховувати, чи змиритися. Думка оточуючих сильно розділилася. Одні говорять про роз лучення, інші, що я рубаю з плеча, треба м’якше і делікатніше, треті, що зараз усі мужики такі, треба просто приймати життя, як воно є.

КІНЕЦЬ.