Звуть мене Оксана. В свої двадцять вісім я маю чотирирічного сина, а прямо сьогодні ходила до лікаря, який провів обстеження і привітав з вагітністю близнюками.

З Олексієм ми познайомились на вечірці. Не знаю, як навіть ми розговорились, але в кінцевому підсумку зрозуміли, що подобаємось один одному. Пізніше доля ще декілька разів зводила нас десь на коридорах університету і згодом ми почали зустрічатися. А через пів року і одружилися.

Не минуло й декілька місяців, як я зрозуміла, що цей шлюб був найбільшою помилкою мого життя. Льоша виявився настільки лінивим, що не передати ніякими словами. Як і не передати того, наскільки це мене дратувало. Найбільша його провина в тому, що він в усьому і завжди слухається свою матір. Коли зі мною не радяться і не цікавляться думкою, то я відчуваю себе порожнім місцем.

Як тільки Льоша приходить з роботи, то валиться на диван. Мені б хотілось хоч якоїсь допомоги. Адже я сама готую, перу, прасую, мию, прибираю, вожусь із дитиною. Якщо раніше це було ще більш-менш терпимо, то тепер я вагітна і робити ці буденні справи удвічі важче.

Кожного Божого дня до нас приходить свекруха. І єдине, що вона робить, це вказує, як мені жити, що робити і так далі. Якщо довіряти її порадам, то чоловік удома нічогісінько не має робити, все господарство повинна тягнути на своїх плечах жінка. І після того, як я роблю всю роботу, ще й обов’язково вислуховую, яка погана хазяйка і мама. Скільки разів я вже скаржилась на це чоловікові, від нього нуль реакції.

Одного разу я набралась сміливості і відповіла все, що давно було у моїй голові заскриптоване. Та ще би хтось мене слухав. Перебивши на пів слові, свекруха накричала у відповідь, а потім дочекалась свого сина і заявила:

– Льошка, шукай собі якусь нормальну дружину. Ти ж бачиш, що це прокляття якесь!

Я думала, що хоча б після такого Олексій відкриє свій рот і нарешті заступиться за кохану дружину. Але він стояв собі мовчки і не проронив ні словечка. Коли я зрозуміла, що так справи далі йти не можуть, то розвернулась і пішла до своєї кімнати у сльозах.

Така ситуація мене остаточно добила. Якби не вагітність, то ноги моєї тут уже би точно не було. Але тепер я відповідальна не лише за себе. Тому і не знаю, як правильно вчинити.

КІНЕЦЬ.