Саме в цей момент, мені так непросто на душі, думаю мене можуть зрозуміти лише ті люди, чиї тато з мамою вже на небесах, лише вони були в моїй ситуації.

Можливо, хтось не зрозуміє і подумає, що я сама собі вигадую якісь проблеми та негаразди у такий непростий час, але для мене це справжнє непорозуміння – нещодавно я ледь не залишилася без своєї дачі, котра дісталася мені ще від мого тата.

То був невеличкий двокімнатний будиночок з просторою великою верандою.

Мій чоловік цю дачу, правду кажучи, ніколи, особливо, й не любив. Навіть відвозити мене на вихідні не хотів туди, адже я там залишаюся на 2 дні, а йому хтось вдома поїсти повинен приготувати.

Часто я просила Андрія залишатися зі мною, але він відмовлявся: «Ти мені зараз тут роботи купу знайдеш, а я цього не люблю».

Через це, досить часто, мені просто доводилося давати пару десяток гривень місцевим чоловікам, щоб вони допомогли щось там налагодити, підкопати. Андрієві і це теж особливо не подобалося – мовляв, мені зайвий раз не дозволиш щось купити, а іншим он любителям сивенької – запросто такі гроші віддаєш.

Влітку, коли вже було тепло і я збиралася на вихідні на дачу, дзвонить мені сусідка: «Тільки ти не хвилюйся, Наталко, але твоєї дачі більше немає!»

Я навіть здогадатися не могла, про що вона мені говорить. Мчимо з чоловіком на машині і бачимо – впала стеля і пів даху теж розвалилося.

Але, чесно кажучи, поки ми ходили біля цієї маленької хатинки, вірніше, того, що від неї залишилося, я бачила якусь дивну радість в очах свого чоловіка. Так, він не сміявся, але видно було, що Андрій наче видихнув з полегшенням.

Чоловік мій ходить, посміхається наче, жарти говорить якісь недоречні. Я йому роблю зауваження, а він мені просто так в обличчя й каже: «Та мені хочеться перехреститися від радості, щоб ти тут не працювала так важко!»

Чоловік ще відразу, довго не думаючи, продати цю землю хоч за копійки, але щоб на цій дачі була поставлена ​​крапка. Ну вже ні, ця дача дорога мені не тільки як відпочинок, а й як пам’ять про батьків! Дочки наші виросли, заміж вийшли, внуки є, вони відпочивати ще будуть приїжджати сюди, на цю земельку, до цього будиночка.

Що робити – пішла брати кредит! Але мені нічого не дали, відмовили – зарплата маленька у мене, просто мінімалка, а пенсії ще немає. я стала просити свого чоловіка, щоб він взяв позику ту, він не хоче, ясна річ.

Кажу – давай продамо нашу трикімнатну квартиру, візьмемо меншу, та хоч однокімнатну, але вибудуємо цей будиночок, адже зараз в наш час будинок в селі – то дуже велика радість, це така необхідність в наші часи, кожна людина, яка має зараз свою хату – щаслива.

Чоловік сердиться: так її мої батьки цю трійку отримали, ні за що не продам. Але я теж в ній власниця, і кажу чоловікові, що навіть розлучитися з ним готова, мовляв – продам свою частину, відбудую дачу і буду там жити! А ти як хочеш! Не дивлюся навіть на те, що майже 30 років ми з ним у шлюбі, але дача мені дорога, там уся пам’ять про наше життя, батьків і дітей!

Я вже до чоловіка і по доброму пробувала. Кажу: «Ну навіщо нам ця трикімнатна велика квартира, нам потрібна ж лише спальня і кухня – все, більше нічого, лише зайві комунальні платежі платимо постійно!»

А Андрій відразу й мені каже: «А ти про дітей подумала? У нас дві дочки, що після нас їм дістанеться? Твоя маленька дача?»

Ну і дача теж! Одній квартира, а інший – заміський будиночок, який ми чималенький збудуємо. І взагалі, якщо що – одна дочка у нас забезпечена чоловіком, а друга кредит зі своїм чоловіком платить, скоро буде і у її сім’ї окрема квартира.

Чоловік все одно навіть й думки не допускає, щоб розбудувати цю хатину, навіть чути про неї нічого не хоче: «Якщо дочкам так потрібна буде твоя дача, нехай складаються грошима на відбудову і вони, я тоді візьму кредит на третину оплати».

Але як? Це ж доньки наші, які зараз сидять з дітьми, а зяті зараз про ту дачу й не думають зовсім, не на часі вона їм, адже зараз і в кожній молодій сім’ї турбот вистачає, а будуть зрілими, зрозуміють, тоді вона їм і стане в нагоді.

Я так хочу зберегти цю хату і для себе і для дітей, як виявилося, з останніх подій, дуже добре, коли в родини хата є в селі, навіть просто маленька.

Та Андрій вперся на своєму і все, каже, що будівельні матеріали дуже дорогі зараз, ціни взлетіли і нам ця мала хата обійдеться неймовірних статків, братися за це він не хоче.

Ну немає більше виходу ніякого крім продажу квартири, як він не зрозуміє? Скільки років прожили, але так ми не находимо спільної мови вперше, щоб аж до розлучення. Я дуже надіюся, що, можливо, хтось мені підкаже: які в цьому випадку ще є виходи, дасть мені мудру пораду? В глибині душі він знає, що дача – це моя душа, хоч він її і ненавидить, можливо, є ще якісь можливості повернути мені цю душу, адже не можу я відмовитися від пам’яті про своїх батьків так просто?

КІНЕЦЬ.