Одного дня, як не прикро, але так і сказала мені моя рідна донька, що в бідності вона вже пожила досить довго, що мене має все влаштовувати, що зі своїм сином вона проводить достатньо свого часу, що я і він ні в чому не маємо потреби і повинні сказати за це спасибі їй і її чоловікові. А як на мене, виходить, що проміняла свою рідну дитину на хороше, спокійне та багате життя, – якось поскаржилася моя кума Світлана, після чергової розмови з донькою.

– Ну тобі, Тамаро, гріх скаржитися, – наголосила я, бо знаю їх ситуацію, – ти свою пенсію навіть не отримуєш, все на картці залишається, ні в чому собі не відмовляєш останнім часом, хоч і ситуація в країні складна. Будинок повна чаша. Море та санаторій з відпочинком – щороку, а то й не по одному разу. Дитина постійно одягнена в усе новеньке і гарне, на гуртки його і тебе возить таксі. Що тобі ще потрібно? Хіба це не шикарне життя?

Щоб твоя Галина повернулася з ним в твою невеличку двокімнатну квартиру, щоб вона влаштувалася в бібліотеку і перераховувала копійки знову? Будь вдячною за те, що й маєш так. Вона з сином своїм бачиться не так вже й рідко, час з ним проводить. Що тобі ще потрібно?

– Так воно так, виходить, – ніби й погоджується зі мною Світлана, – тільки хлопчик ж вже розуміє, що він у своєї рідної бабусі живе, а мама лише до нього в гості приходить. Йому мати потрібна рідна поруч з ним, а не бабуся вже немолода. Він скоро зрозуміє, на що його Галина проміняла на своє благополучне життя з чоловіком. Сите життя? Подарунки? Моря? А відчувати себе непотрібним як?

Але саму Світлану подруги-пенсіонерки підтримувати відмовляються. Самі сидять з онуками на безоплатній основі цілий день, наче й це обов’язок їх. Малюків тільки на ніч і забирають їх батьки, адже з ранку до ночі працюють, у багатьох житло взяте в кредит.

І в той час, поки вони самі шукають різні акції, де можна купити продукти харчування хоч трішки дешевше, хоча б на пару гривень, економлячи кожну копійку, Світлана, у якої все є, скаржиться про якусь важку долю.

– Галина моя вийшла перший раз заміж 9 років тому, відразу після того, як закінчила навчання, за такого ж вчорашнього студента, – розповідає своїм подругам Світлана, – пожили у мене пару місяців, потім пішли на орендоване житло, через рік онук народився, Дмитрик, онучок мій. А ще через 5 місяців дочка з малюком повернулася знову до мене додому, а зять пішов собі своєю дорогою, він був у нас родом з села, ​​туди і повернувся спокійно собі жити далі.

Аліменти від колишнього чоловіка Галина отримувала копійчані і дуже нерегулярно, благо, що тоді Світлана сама працювала і утримувала свою дочку та внука.

Коли Дмитрикові виповнилося 3 роки, він пішов в садочок, а сама Галина відразу вийшла на роботу в бібліотеку.

– Ні одягнутися, ні взутися тоді нічого нормального не було, – скаржилася тоді подругам Світлана, – зять колишній якісь копійки пересилає, у дочки не зарплата, а зовсім невеличка сума, аби на шматок хліба було. Що будемо робити, коли я на пенсію вийду? Ніяк не збагну. Так непросто нам зараз жити, зовсім грошей не вистачає.

А за пів року до того, як саму Світлану попросили піти на заслужений відпочинок, а Дмитрикові виповнилося 6 років, Галина познайомилася з чоловіком. Дуже забезпеченим чоловіком, як не дивно.

– Свій будинок за містом, водій, домробітниця. Бізнес у нього хороший такий, я особливо не цікавилася, звичайно, чим він там точно займається, та справа у нього прибуткова дуже, і доглядав він за моєю донькою дуже красиво: букети, ресторани, подорожі за кордон на вихідні, – каже Тамара Вікторівна.

Через пару місяців подарунків і квітів, Галина отримала заповітне колечко з діамантом і пропозицію вийти заміж і перебратися жити до нього. Чоловік лише поставив єдину умову:

– Нехай твій син залишиться жити з бабусею. Ти, твоя мама і твій син не будете ні в чому мати потребу весь цей час. Тобі немає необхідності працювати і з сином ти будеш бачитися тоді, коли ти цього захочеш. Але жити з нами хлопчик не буде.

Галина тоді добре поговорила з мамою, вони обоє багато розмірковували про це, так і так, або все, або нічого. В той момент Світлана, втомлена від вічного безгрошів’я, пошкодувавши таку ж саму втомлену дочку, якій нарешті пощастило в житті, погодилася з такою пропозицією.

– Цей чоловік, Петро, дочці моїй відразу хорошу машину купив, – продовжує вона, – так що вона кожен день майже була у нас. Тільки, якщо вони разом кудись виїжджали, то Дмитрик маму не бачив. Але він все одно сумував за нею. Галина тільки до дверей – хлопчик просить, щоб вона нікуди не йшла, щоб залишилася з ним. Мені теж на це дивитися було дуже непросто.

Зате мама і син Галини перестали мати потребу у чомусь. У хлопчика з’явилися репетитори, модні гаджети, платні гуртки. Сама Світлана також з онуком об’їздила всі хороші курорти і будинки відпочинку.

Бабуся та внук одягнулися гарно, стали добре харчуватися, Галина, а точніше її чоловік, поміняли побутову техніку в будинку, встановили кондиціонер, бойлер для гарячої води.

– Навіть ремонт дуже добрий зробили, поки ми з Дмитриком в Туреччині відпочивали, – каже Світлана, – але не все ж купиш за гроші, і саме це мені й прикро зараз.

Останній рік моя кума буквально щоразу повчає свою дочку: скажи чоловікові серйозно, якщо тебе кохає, то й сина твого до себе забере. І справа не в тому, що їй важко, а в тому, що хлопчикові потрібна мати.

– Мамо, – втомлено пояснювала Галина вкотре Світлані, – мій чоловік не з тих людей, які не змінюють своїх рішень так просто, зрозумій ти вже це нарешті, якби він хотів, то Дмитрик вже давно жив би з нами, а так – ні. Сказав, що Дмитрик не буде жити з нами, значить марно сперечатися і вмовляти його, а я не хочу з ним знову сперечатися на цю тему, псувати сімейне життя. Це його позиція, він людина така чітка і пряма, зрозумій, будь ласка. Він забезпечує всіх нас, ніколи не заперечує, коли я їду до сина. Що ще тобі треба? Ну давай я розлучуся, буду жити з вами, роботу знайду за копійки. Що тоді чекає нашого Дмитрика, ти подумала про це? Яке майбутнє я зможу йому дати?

– Зате ти дасиш йому увагу рідної матері! – наполягає Світлана. – Те, чого за гроші не купиш ніколи! Проміняла рідного сина на сите життя!

Галину, останнім часом, такі розмови засмучують. Вона не вважає, що Дмитрик обділений її увагою. Її чоловік вже давно обіцяв і репетиторів, і найкращий вищий навчальний заклад для Дмитрика. Свої обіцянки він виконує сумлінно, ніколи нічим дружині не докоряє, її сім’ї не шкодує нічого.

Галина теж щиро любить чоловіка, вона не вважає свого сина обділеним увагою рідних людей.

– Я кожен день його бачу, проводжу з ним час, – каже молода жінка, – чоловік зараз весь в бізнесі, він займається серйозними справами, а мені навіть вдома прибирати не треба, все роблять інші люди за зарплату. Я роблю з сином уроки, граюся, вожу його гуляти. Ночувати їду додому і в неділю не приїжджаю, в цей день чоловік теж не займається справами. Що мамі ще моїй не подобається зараз, коли такі важкі часи у всіх, невже не можна разом дружно пережити цей період? Погано вони живуть чи що? Треба знову бідно жити нам усім, аби я ночувала в одному будинку з сином?

Але Світлана говорить і про майбутнє, турбується про те, чого ще не сталося.

– У них поки дітей своїх немає, – каже, – але, думаю, через рік-другий у них буде дитятко і Дмитрик тоді залишиться сам, йому вже таку увагу ніхто приділяти не буде, а я буду зовсім старою, я й так вже немолода. Що тоді? Коли Галина буде від немовляти до сина їздити? Вони усі мають жити в одному домі, це ж сім’я!

– Перестань постійно повчати свою доньку, Світлано, – кажуть їй подруги, – ви усі зараз так гарно живете, забезпечені усім, вам усі лише заздрять, куди не глянь у вас все так чудово. Народить Галина другу дитинку? Няня у неї буде. Та й з другою дитиною буде до тебе приїжджати. Не псуй відносини у сім’ї своєї доньки, вона так добре живе з чоловіком. Вважай, що вона гроші заробляє. Так багато хто робить зараз: діти у бабусь, а самі на роботі з світанку до пізньої ночі. Як ти не розумієш, що життя у вас гарне.

Але Світлана вважає, що дитина має жити з мамою, лише так буде правильно. Невже вона не права?

КІНЕЦЬ.