Ні, житло у нас є, звичайно, нехай воно просто моє, але я слова жодного разу не сказала в докір чоловікові ніколи за це, що це не його квартира, чи ще щось на цю тему. Ні, ми обоє з Андрієм виросли в місті, бажання працювати на землі я за чоловіком ніколи не помічала. Ні коли зустрічалися, ні в перші роки нашого шлюбу, – поділилася колежанка Поліна зі мною.

А заміжня Поліна вже майже 8 років. І у них в сім’ї з чоловіком Андрієм ростуть дві дочки, їм зараз по 6 років – двійнята.

І квартира у подружжя світла та простора, хоч і двокімнатна, але місця усім вистачає у ній, її Поліні залишив дідусь по батькові.

І до недавнього часу жінка вважала своє житлове питання давно вирішеним.

– Жили ми наче добре, цілком нормально, – каже вона, – труднощі були, звичайно, ще б. Але більше в фізичному плані – важко з двома малюками відразу. Мама моя ще працює, батьки Андрія в сусідньому містечку. Вони приїжджають на онучок своїх подивитися, але дуже рідко. майже весь час з дітьми була я сама.

Після того, як дівчатка пішли до дитячого садка, а сама Поліна вийшла працювати на роботу, стало подружжя замислюватися і про те, щоб придбати машину, поміняти кухонний гарнітур, з’їздили відпочити на морі, коли дочкам виповнилося по 4 роки.

– Ми собі стали планувати своє життя, – розповідала колежанка, – що вже раз на рік треба обов’язково на море дочок вивозити. Так нам сподобалося. Тільки не вийшло більше так, як ми того хотіли.

Трохи більше року тому чоловікові Поліни, несподівано, дісталася хороша ділянка землі в селі. Недалеко, в сусідньому районі, де батьки Андрія живуть. На ділянці був старий будиночок, двоюрідна тітка свекрухи там жила свого часу.

– І Андрій дуже перейнявся тією земельною ділянкою, що я б ніколи не очікувала б такого від нього, – з сумом в очах розповідає Поліна, – буду будувати будинок, вирішив для себе чоловік. Раз вже син у нас не з’явився, але дерево і будинок – обов’язкова програма для чоловіка, пояснював Андрій.

– Ти там жити зібрався? – спитала дружина, – А на роботу на автобусі їздити?

– Ні, – відповів Андрій впевнено, – жити я буду поки тут. Нехай там буде дача. Та й хіба мало, як життя у нас складеться. На старості років туди з тобою поїдемо жити, там так гарно, свіже повітря, близько озеро, ліс. А квартиру свою залишимо нашим дівчаткам, вони й господарюватимуть тут.

– Я розумію бажання мешканців столиці мати дачу, – каже Поліна, – адже в квартирі нецікаво, а, особливо, коли діти малі, хочеться на природу. Але у нас тут зовсім інша справа, у нас в містечку кілька багатоповерхівок. В одній із них ми живемо, а кругом – приватний сектор, до лісу – рукою подати. Річка теж близько до нас знаходиться. Якої природи нам не вистачає? Городу хіба пів гектара?

– Газон посію, – вже став мріяти чоловік, – а там видно буде, можливо, ще будуть задуми у нас якісь. Я так вирішив вже, навіть обговорювати більше нічого не хочу.

– Ну вирішив і добре б, – каже дружина, – але будинок треба будувати з нуля. На які гроші? Правильно, на свої. А жити ми будемо на те, що залишиться. Тобто на мою зарплату. Вчотирьох.

Є і ще один нюанс. Ділянка, по документах, належить матері Андрія. І ніяких дій для того, щоб переоформити її на свого сина свекруха не робить.

– Навіщо, – дивується мама чоловіка, – Андрій у нас один, більше дітей ми не маємо, все йому і дістанеться.

– Хоча б для того, – вважає Поліна, – щоб ми могли вкласти в будівництво свої гроші і спати спокійно. Андрій з батьком багато роблять самі, виходить дешевше. Але і на це йде вся зарплата чоловіка, і навіть більше.

Ні відпочинку на морі, ні машини. Чоловік постійно виправдовується, що цей будинок буде дуже необхідний їх сім’ї, та й багато роботи він там робить своїми руками, тому гарно економить. Та Поліна зовсім цьому не радіє, адже чоловік днями не буває вдома, а постійно їздить щось будувати в село.

– Та й яке сам? – питає його Поліна, – Живемо на мої гроші, дівчат одягати стали за залишковим принципом. Ти б міг говорити, що сам, якби твоє будівництво не відбивалася на нашій сім’ї, а так що виходить? Будинок ти будуєш за свої гроші, він мамин, а годую всю сім’ю я?

– Ось як ти заговорила, – образився чоловік, – про розлучення думаєш? Що в разі чого тобі від будинку нічого не дістанеться? Не думав, що ти така. Ось чому ти просила, щоб ділянку і будову на мене переписали! Ти ще і про квартиру згадай мені зараз, в якій ми живемо, чия вона. Що мого там ніколи нічого не було і немає.

– Про квартиру не згадую, – каже Поліна. І не про розлучення я думаю, а про те, як звести кінці з кінцями. Поки чоловік виконує свою чоловічу програму – будує будинок. А як жити нам, за які кошти і кому цей будинок належить? Що робити не знаю, адже земля та належить свекрусі? Кому ж та хата буде?

КІНЕЦЬ.