Мені вже за сорок, і я ніколи не мала сім’ї. Однак за всі ці роки я змогла досягти всього, чого хотіла. Але є один момент, який досі не дає мені спокою. Якось я приїхала до села, щоб продати батьківську хату. Мами не стало 8 років тому, і весь цей час будинок просто пустував.

Оскільки я не збиралася переїжджати на батьківщину з Німеччини, подумала, що зайвими гроші не будуть… Пам’ятаю, зі своєю найкращою подругою Олесею моя покійна мама дружила мало не з дитинства. У Олесі був син – Артур. Він і виявився моїм першим і останнім коханням.

Ми навчалися в одному університеті, і думали зіграти весілля одразу після отримання дипломів. Заручини відбулися, а весілля – справа часу. Але якось я поверталася до села автобусом,

коли помітила на собі якісь дивні погляди своїх знайомих. А ввечері до мене забігла сусідка та давай мене шкодувати. Казала, мовляв, яка ж у мене доля нещаслива. Я нічого не розуміла, але сусідка почала пояснювати. Виявилося, що дочка голови нашої сільради чекала від Артура на дитину.

Причому знали про це всі, крім мене. Навіть мама була в курсі, тільки не знала, як мені про це повідомити. Наступного ранку я побігла до Артура. Мене зустріла тітка Олеся, штовхнула і спитала, мовляв, навіщо я сюди прийшла.

На її думку, kоханка мого майбутнього чоловіка була для них чудовою партією і мені треба було посунутись. Тоді я вирішила їхати до Німеччини. Сказала мамі, що надсилатиму їй гроші, ми будемо зідзвонюватися, але в мене є одна умова: ні слова про Артура …

І ось, через багато років, я поверталася до села, щоб продати мамин будинок. Поки йшла, зустріла тітку Олесю – ось тільки ледь впізнала її. Вона підбігла до мене, обійняла та розnлакалася. Виявилося, що її виганяють із дому. А робить це та сама kоханка, яка стала дружиною Артура, а сам чоловік нічого не має проти.

Ми трохи побалакали, я запросила її на чай. Мені стало так шкода бідну жінку, що я вибачила її. Більше того, вирішила будинок поки що не продавати. Віддала ключі тітці Олесі і сказала, щоб удома та на городі все було гаразд. Її щастю не було меж. Ми обнялися, і я поїхала назад до Німеччини. І мені зараз чомусь набагато легше.

КІНЕЦЬ.