Робочий день давно закінчився. Але Ірина Федорівна все сиділа перед екраном комп’ютера, що світився.

У цій фірмі Ірина Федорівна все життя пропрацювала. Сорок років на одному місці.

Начальницею стати вона ніколи не прагнула, працювала на невисоких посадах.

Але Ірина Федорівна була дуже грамотною і досвідченою фахівчинею і просто доброю людиною.

Усіх заміняла, якщо хтось занедужав, або після догляду за дитиною на лікарняний сідав.

За двох, а іноді й за трьох тягла. Дуже за справу вболівала.

Увечері майже завжди на роботі затримувалася. І за кожне креслення, розрахунок, та й повністю за всю документацію особисто відповідала.

Перед здаванням чергового проекту всі знали, що якщо Ірина Федорівна його перевіряла, то проєкт затвердять без переробок.

Зате чоловік Ірини Федорівни Микола Костянтинович за вдачею був зовсім іншою людиною. Гучний, товариський, завжди на увазі.

Працював він у цій самій організації, був головним інженером. Чоловік часто їздив у відрядження. З різними керівниками був знайомий і мав загальну повагу.

Жили вони добре, дуже любили один одного, Ірина Федорівна була за ним, як за стіною. А Микола Костянтинович жартував:

– Та що я? Так, чоловік за розумною дружиною. А без моєї Іринки я просто порожнє місце.

Вони вже мріяли, коли разом підуть на пенсію і нарешті у них з’явиться вільний час для різних улюблених занять.

Але одного разу Микола не повернувся із чергового відрядження… На роботі сталося непоправне. Миколи не стало…

Ірину Федорівну врятувала лише робота, адже вдома тепер була дзвінка порожнеча та портрет Миколи у жалобній рамці.

– Як же так, Микольцю? – плакала Ірина. – А мені як тепер, адже я без тебе жити не можу.

Ірина годинами могла сидіти і розмовляти з ним.

– Що ж ти кинув мене, ех ти… Микольцю… Не впоратись мені без тебе, з собою не впоратись!

Донечка наша за мене переживає, онучка після школи одразу до мене біжить. Зять навіть заходив, допомогу пропонував. Я їм дуже вдячна, я їх усіх люблю, але ж ти розумієш, Микольцю! Все не те, якщо тебе більше немає зі мною. Все не те…

Ірина Федорівна передумала йти з роботи і продовжила працювати.

Не змогла вдома сама сидіти. Але останнім часом у них багато що змінилося, з’явилася нова начальниця відділу.

Ось і цього вечора Ірина Федорівна, як завжди, затрималася на роботі.

Не тому, що було багато справ. Вона думала, як їй правильно вчинити.

Причина була саме у новій начальниці відділу. Та вишукано діставала усіх у відділі, поводилася підло і безцеремонно.

Й Ірина Федорівна все частіше відчувала до неї наростаючу ворожість, що для Ірини Федорівни було зовсім не властиво.

Хоча в цьому вона не була самотньою. У відділі не було жодної людини, яка б добре ставилася до Мар’яни Вікторівни.

Але від неї багато залежало, адже саме Мар’яна Вікторівна подавала відомості керівництву на квартальне преміювання, а втратити половину премії не хотів ніхто. От і терпіли…

Свого часу Мар’яна Вікторівна вивчилась на курсах для управлінців і цим пишалася.

Свідоцтво про успішне навчання стояло у рамочці під склом на її робочому столі і було дуже помітне.

Девіз говорив – той, хто навчився керувати трьома підлеглими, здатний керувати великим колективом!

Мар’яна Вікторівна явно претендувала на роль управліниці і самозабутньо керувала своїми підлеглими.

Виставляла їх один перед одним, сварила.

Начальниця наче хотіла перекреслити все те, що ще залишалося в Ірини Федорівни.

Адже Микола цього ніколи б не допустив, а тепер нема кому за неї й слова сказати!

– Ось як, Микольцю, – розмовляла з чоловіком Ірина, і як завжди все, що на душі, дивлячись на фото викладала. – Ось як у нас тепер, не те, що в минулі часи. А тепер кожний за себе. Бояться, що ця наша нова Мар’яна Вікторівна їх премії позбавить, або наклепи зробить начальству. Погано мені без тебе, Микольцю, пробач, що говорю, любий мій, коханий! Але ж ніхто не чує, правда? Крім тебе, мій любий! Ніхто не чує!

На ранок Ірина Федорівна зайшла у відділ. Дівчата щось галасливо обговорювали. Мар’яну Вікторівну терміново викликали до керівництва, директор так сварився, що Мар’яна аж побіліла. Вся пиха з неї злетіла за хвилину.

Після перевірки та особистої розмови з кожним із відділу Мар’яну Вікторівну невдовзі відсторонили від роботи. Пізніше вона звільнилася із поганою характеристикою.

Генеральний директор Валерій Данилович викликав до себе Ірину Федорівну:

– Ірино, ну в чому справа, що ж ти мовчала? Ми ж із Миколою і з тобою стільки років разом пропрацювали. Зайшла б, розповіла, що тут у нас коїться!

Потім він глянув на Ірину, рукою махнув.

– Та знаю я, це ти в роботі готова всі сили покласти. А скаржитися наше покоління не привчене! І подання на тебе ця жінка мало не загорнула, хай їй!

– А звідки ви дізналися, Валерію Даниловичу, що у нас такі справи? – здивувалася Ірина Федорівна.

– Та розумієш, Ірино, сам не зрозумію, як це було, – Валерій Данилович рукою лоба потер, наче сам здивувався. – Не повіриш… Це ж Микола мені розповів.

Ірина так і застигла. Вона не розуміла, як таке може бути.

Я рано тоді прийшов, а біля вікна… Микола стоїть спиною до мене. Я своїм очам не повірив, як таке може бути? А Микола мені: – Допоможи, – каже, – Іринці моїй, адже я тепер далеко від неї. Все бачу, а зробити нічого не можу, а ти допоможи їй, у них там чужинка дістає усіх. Підлість має бути покарана!

А потім він озирнувся, усміхнувся мені і… Зник. Не розумію, як так могло бути, ти тільки, Ірино, нікому не розповідай. Подумають, що генеральний ваш став зовсім старий і зовсім вже. Ти хоч так не думаєш?

– Ні, не думаю, дякую вам, Валерію Даниловичу! – Ірина раптом відчула, ніби хтось невидимий трохи доторкнувся до її руки.

Звичайно, щойно вона могла подумати, що її Миколи з нею більше немає. Звичайно, Микола завжди з нею, він десь недалеко. І колись вони обов’язково зустрінуться, тепер Ірина була у цьому абсолютно впевнена.

Про Мар’яну Вікторівну вони з дівчатами більше намагалися не згадувати. Як то кажуть, не рий яму іншому, бо сам у неї потрапиш…

А начальника їм поставили з їхніх же ж робітників. Свого нормального, без нерозумних амбіцій. Тому що підлість має бути покарана…

КІНЕЦЬ.