– Сашко, нам сьогодні на домашній телефон знаєш хто зателефонував? Андрію Микитенко, пам’ятаєш його? З тобою хотів поговорити. Мобільний твій просив, але я не дала, ну, може, ти не захочеш. Тоді він залишив свій номер.

– Андрій? Андрій Микитенко, мамо, нагадай хто це? – Олександр Ігорович Скиба здивовано подивився на маму. – Може це ті хлопці – постачальники нові з заводу? Але тоді звідки він знає мій домашній телефон? Ними начебто вже й не користується майже ніхто.

– Саша, синку, ну ти зовсім заробився, добре, що ви з Людою вирішили кілька днів відпочити. А Андрій – це твій товариш з села, куди ти раніше до бабусі їздив, невже забув? 

– Ну ти даєш, мамо, звичайно, забув, я там вже років не знаю навіть скільки не був. Відколи ви бабусин будинок якимось родичам віддали напевно. Давай номер, подзвоню старому товаришу, цікаво, що він хотів.

Андрій його дзвінку явно зрадів: – Санько, привіт, а я думав не передзвониш. Ти як? Нормально? Та я також нормально. Слухай, тут моя дружина фотографії старі знайшла, та й згадалося. От і вирішив тобі подзвонити. Ми наш будинок продаємо, переїхати вирішили. Хочеш – приїдь, пройдемося наостанок старими місцями.

Олександр відмовився: – Дякую, Андрію, я радий тебе чути, та не знаю, робота, поспіх, я напевно не зможу. Ти дзвони, коли на новому місці влаштуєшся, гаразд? Ну давай, бувай, – він завершив дзвінок, у вікно подивився, задумався, в очах з’явилося щось схоже на жаль.

Може, даремно він відмовився, та й три дні вихідних у них попереду. Потім вже туди точно не збереться. І гукнув дружині: – Люда, а що, може нам і справді прийняти запрошення Андрія? У село з’їздимо, пам’ятаєш я тобі розповідав, як літо у бабусі проводив? Давай? Ну все, збирай речі, зранку виїжджаємо, а я зараз Андрію передзвоню.

Олександр вирішив їхати старою машиною, не хотів викаблучуватися, своїм великим джипом хизуватися. Дорогою заїхали до магазину. Купили шпроти, ковбаски, сиру, цукерок, фруктів. До обіду Олександр та Люда вже повертали на ґрунтовку. З’їхали з пагорба – ну треба ж, нічого не змінилося! Олександр наче потрапив у своє дитинство.

Андрій виявився міцним чоловіком. Тільки очі та посмішка колишні.

– Ну тебе теж одразу і не впізнати, Сашко, – поплескав товариша по плечу Андрій і вони обнялися.

– Ну ось і моє господарство, – розвів руками Андрій, – Це Олена, дружина моя, хлопчаки там на вулиці, а Таня в залі грає. Йдемо за стіл, Олена до обіду накрила. Дітей вона вже нагодувала, а ми посидимо, поговоримо.

За столом посиділи, потім прогулятись пішли.

– Тут пам’ятаєш, тітка Ніна з Івановичем жили? Так і живуть, дочка поїхала, заміж вийшла. А он там Бондаренки, та теж вже старі. Молоді усі їдуть, що тут робити. Адже я теж спочатку хотів фермером стати. Ферму стару, закинуту викупити. Луг у нас заливний. Та не вийшло, працювати нема кому. Загалом шкода, але треба їхати. Ось, дивись Сашко, мостики наші стоять досі, пам’ятаєш, як рибу ловили, та пірнали з розгону, перед дівчатами вихвалялися? Слухай, я все про своє, а ти як живеш, чим займаєшся? На життя вистачає? Діти у вас із Людою є? А що їх із собою на природу не взяли?

Три дні пролетіли, як у казці. Солодким повітрям надихалися Люда з Сашком, відпочили, ніби не три дні, а довше набагато на природі часу провели. Назад їхали мовчки, так добре, що навіть говорити не хотілося. Потім Люда не витримала:

– Сашко, як же шкода, такі місця гарні, а люди їдуть. Звичайно, кому хочеться воду відрами з колодязя носити, якщо в місті і умови, і робота.

Олександр усміхнувся:  -Люда, я і сам зараз про це ж думаю.

– А ти спеціально Андрію не сказав, хто ти? Ну, просто сказав, що на заводі працюєш і все, без подробиць.

– Ну звичайно, Люда, сама розумієш, навіщо ж його в незручне становище ставити. Хоча зараз у мене з’явилися деякі цікаві думки. Мені так шкода було їхати звідти, що я тут придумав дещо.

За кілька днів, прорахувавши всі свої можливості, власник заводу Олександр Ігорович Скиба знову приїхав до свого друга дитинства Андрія з цікавою пропозицією.

– Андрію, ти вибач, я не хотів у нашу дружбу роботу втручати. А назад їхав, подумав, що ось так і будуть наші села зникати безслідно? Ну, мені пощастило, щасливий випадок, заробив я. Так ділитися треба, не для того мені Господь допомагав, щоб я жив, а інші бідували.

Після цієї зустрічі передумав Андрій їхати, в селі він із Оленою та дітьми залишився. Сашко з Людою разом все вирішили, і жодного разу не пошкодували. Тепер у цьому маленькому селі міст новий через річечку збудували. Ферму відремонтували. І деякі повернулися на рідну землю, не всі лише ті, кому на землі жити подобається. І поступово в селі життя розцвіло. Будинки відбудували, молодь з’явилася. На горі трасу для гірськолижників облаштували, благо там місцевість горбиста. У ставках рибу розводити стали.

Ось якщо всі, хто отримав можливість піднятися, потроху скинулися, як би все розцвісти могло! Але поки що тільки в цьому маленькому селі, немов у казковому загубленому світі живуть люди і нікуди більше не їдуть.

КІНЕЦЬ.