Оксана побралася з Ігорем після інституту. Народилася донька, а через три роки син.

Коли вона була в декреті з сином, її стало дратувати багато речей в чоловікові. Хоча спочатку вона терпіла, вважала, що десь він має рацію.

Але з кожним роком він ставав все нестерпнішим. Вона останнім часом говорила матері, що думає про розлучення. І це після 17 років спільного життя!

– Доню, ти справді не розумієш, що тобі пощастило з чоловіком?! – казала мати. – Не гульбанить, ввічливий і не свариться. Ти ще не знаєш, які є чоловіки. Я тебе не розумію, дочко…

Оксана намагалася донести до матері свою думку, але все було марно.

Так, Ігор дійсно вміє справити враження на людей…

Ввічливий, одягається стильно й акуратно, розмовляє зі сторонніми спокійно в одній тональності, при грошах.

Але той, хто з ним не живе під одним дахом, тому не зрозуміти. Збоку здається, він ідеальний чоловік.

Оксана колись теж була зачарована, але з роками любов і чарівність кудись зникли. А річ у тому, що чоловік робить усе так, як треба лише йому. Думки дружини ніколи не питає, не радиться, не пропонує, а просто бере та робить. Подобається їй чи ні.

Якось приїжджає з роботи і дарує дружині пальто. Пальто хороше, але Оксана якраз таке не хотіла, навіть якось були в магазині, вона казала:

– Начебто пальто нічого, але таке я б не хотіла. Не подобається. А ось таке б носила…

Чоловік купив саме те пальто, яке вона не хотіла.

– Дякую, Ігорю, але я ж тобі показувала, яке мені подобається.

– Нічого, носитимеш, мені воно подобається, – була відповідь чоловіка.

А незадовго до народження сина вирішили зробити ремонт у квартирі. Оксана казала чоловікові:

– Ігорчику, шпалери поїдемо разом вибирати, у дитячу кімнати треба світленькі.

Чоловік кивнув головою, але зробив по–своєму. Все вибрав самостійно і мовчки від кольору шпалер до меблів.

– Ігорчику, ну чому ти мені нічого не сказав, поїхав і все вибрав сам? – запитувала дружина.

– А що ти можеш вибрати? У тебе поганий смак, тож радуйся, що в тебе такий самостійний чоловік, – говорив він.

Хоча, чесно сказати, Оксана жінка з відмінним смаком, але виявити свої здібності не може, чоловік припиняє в корені всі її спроби. Так, квартира належить чоловікові, але вона намагається до нього донести, що вони сім’я, і вона теж хоче брати участь в облаштуванні житла та комфорту.

Коли Оксана намагалася поділитися з подругою, та заявила:

– Забагато хочеш ти, Оксанко. Такого чоловіка треба на руках носити. Он мій – то гульбанить, то спить, то відлежується, то ліньки йому. А твій усе сам. Я б на твоєму місці раділа.

– Ну як радіти, якщо я, як порожнє місце для нього, абсолютно на мою думку не зважає. Може хтось і мріє про такого чоловіка, але мені не подобаються його звички, критика та самостійність, – опиралась вона.

Оксана звичайно розуміє, у них двоє дітей, не хочеться їх залишати без батька, терпить заради дітей, заради сім’ї та заради сімейної картинки. Всі навкруги вважають, що у них все ідеально, але вона знає – це тільки видимість.

– Оксанко, ти неправильно розмовляєш. Оксанко ти чому не вимила холодильник? Оксанко, не виходить із тебе вихователь, ти неправильно виховуєш дітей. Оксанко, а чому сміття не винесла? Оксанко, а чому речі сина на кріслі, вони мають бути в дитячій.

Оксана терпить навіть коли готує на кухні, Ігор, якщо вихідний, то обов’язково має всунути свого носа. Але допомогти в чомусь дружині він не вважає за потрібне. Закиди, вказівки, критика.

Оксана пробувала сваритися на нього, пробувала спокійно поговорити – чоловік непробивний. Все залишається без змін. Тому вона все частіше почала замислюватися про розлучення.

Дуже допік дружині Ігор у день її народження.

Вони напередодні домовилися, що в суботу влаштують удома сімейну урочистість.

Але раптом зранку чоловік підвівся і поїхав нічого не сказавши.

– Мабуть, за подарунком мені поїхав! Ох як цікаво і що ж він мені подарує?! – подумала Оксана.

Ігоря не було вдома до пізнього вечора. Він відкрив двері своїм ключем, зайшов в залу і побачив накритий стіл.

– Ой, Оксанко! А що за свято? А–а–а, точно! З Днем народження! – ніби нічого й не сталося сказав він. – А я й забув, закрутився, справи були.

Оксана так і присіла від почутого.

– Дякую.., – пробурмотіла Оксана. – Слухай, а ти справді не розумієш, що мене образив?

– А що, я ж приїхав?! Ну так, пізно! Говорю ж були справи! Ну подарунок потім куплю…

Оксана і через це переступила, поплакала, пошкодувала сама себе.

Але через якийсь час до неї почали доходити чутки, що чоловік на боці має іншу жінку. Звичайно, вона бачила, що чоловік завжди ретельно стежить за собою, коли збирається на роботу, завжди чиста сорочка, гладко поголений, дорогий парфум.

З жінками це не пов’язувала, вірила своєму чоловікові, як собі. Тим більше він начальник відділу і завжди на очах. Оксана сама намагалася відповідати, сама завжди акуратна, одягнена стильно і діти завжди в порядку.

Якось це сталося. Застала вона свого Ігоря в кафе з гарною дівчиною, порівняно молодшою за Оксану, суто випадково. Після роботи вони з подругою заїхали в кафе, у подруги намічався ювілей. Заїхали домовитися щодо оренди залу наступного вихідного.

За столиком біля вікна сидів Ігор, а навпроти молода дівчина, він тримав її руки у своїх, і щось захоплено казав їй, а та мліла від насолоди.

– Оксанко, глянь на свого чоловіка! – швидко зреагувала подруга.

Оксана повернула голову праворуч і побачила все. Так, це життя, зазвичай дружина дізнається в останню чергу про пригоди чоловіка.

Вона обімліла. Чого чого, а цього вже ніяк вона не могла собі уявити! А тут на власні очі. Одразу промайнула думка:

– Швидше за все він постійно мені зраджує…

– Давай підійдемо, – сказала її подруга.

– Незручно якось тут сваритися, – злякано говорила Оксана, а сама не могла зробити й кроку.

– Оксано, ти що взагалі чи що?! Твій чоловік за руки тримає молодицю, воркоче з нею, а тобі незручно? – здивована питала подруга, і взявши Оксану за руку, підійшла до столика.

– Ну, привіт, Ігорю! Ми вам не заважаємо? – єхидно запитала подруга дружини.

Він не очікував побачити дружину з подругою, розгублено мовчав, а та дівчина запитала:

– Ігорчику, хто це? Що це за жінки? Яке право вони мають втручатися в нашу розмову? Усе зіпсували!

Подруга голосно розреготалася:

– Зіпсували? А це дружина Ігорчика. А ти хіба не знала, що він одружений?

– Чому ж, знаю. Але дружина не стіна, і він її не любить. Адже так Ігорчику? – з посмішкою і спокійно говорила дівчина, на вигляд років двадцяти трьох.

– А ти не знаєш, люба, що з одруженими мужиками не варто зв’язуватися? – продовжувала подруга.

Оксана мовчала, нарешті Ігор отямився:

– А що ти тут робиш? – запитав він у дружини.

– А це вже не твоя справа, – дуже спокійно відповіла та і, повернувшись, пішла на вихід.

– Ну ти і… – подруга сказала міцне слово і теж вийшла.

Оксана не плакала, вона стояла збентежено і байдуже дивилася на потік машин. Подруга, вискочивши з кафе, струснула її за плечі:

– Оксанко, ти як? Все нормально?

Тільки зараз в Оксани ринули сльози. Подруга взяла її за руку і відвела за кут кафе. Вони присіли під деревом на лавці.

– Поплач, легше стане. Тут вони не побачать твоїх сліз.

Увечері приїхав додому чоловік, Оксана збирала речі свої та дітей.

– Давай поговоримо, Оксано. Не треба так одразу йти, ти знаєш, як я люблю дітей. Вибач, я обіцяю, це не повториться більше. Не йди, залишся, все буде добре.

Оксану прорвало, добре, що ще дітей не було вдома:

– Залишитися? А заради чого? Заради дітей? Заради тебе чи себе? Заради оточуючих? Я зрозуміла, що ти постійно зраджуєш мене. Я означає все життя кручусь, як білка в колесі, прибирання, приготування, уроки з дітьми, і при цьому вислуховую, що я ніяка господиня, і мати я ніяка, і нікому я не потрібна. То заради чого мене зупиняєш? А ти живеш як хочеш, робиш що хочеш. Так от, слухай – я себе ніякою не вважаю, у мене вища освіта, професія, на роботі мене поважають.

Діти мене люблять, вони чудові, вихованням займаюсь лише я, а тобі все ніколи. Все, я втомилася терпіти, а це було останньою краплею. Завтра я подаю на розлучення.

Розмова була довга і марна. Оксану зупинити Ігор не зміг, вона вирішила остаточно та безповоротно.

Наступного дня виїхала з дітьми до матері. Подала на розлучення.

Через деякий час приїхала свекруха:

– Оксана, прошу тебе, повернися до чоловіка. Я боюся за нього, він ходить пониклий, почав гульбанити. У вас сім’я, навіщо псуєш все? Водитиме жінок, добром це не закінчиться. Син каже, що переживає, не знає, як навчаються діти, чим займаєшся. За дітьми, мабуть, погано дивишся. Він нічого не може проконтролювати.

– Ах, ось у чому річ, контроль він над нами втратив?! Так, я знаю, він любить контролювати та критикувати, усім нам вказувати, як жити, що робити.

А нам зараз без нього добре і легко! І діти навіть не згадують про нього, їх він також дістав зі своєю критикою.

Не те сказали, не так одяглися, не так чай п’ють, не так сіли.

Нехай живе своїм життям, діти не дуже хочуть підтримувати спілкування з ним, мабуть, вони втомилися від його нескінченних причіпок. Тож передайте своєму синові, нам без нього добре, і я до нього не повернуся!

З дітьми, якщо хоче бачитись, я не забороняю, він батько.

Але сама я не хочу його бачити й чути.

Мати Оксані її не підтримувала, чоловік не гульбанить, вирішує всі питання, зарплата хороша, до тещі ставиться шанобливо, ну зрадив, можна і пробачити.

Але коли діти розповідали деякі моменти їхнього життя, вона потроху стала на бік дочки.

Все–таки діти вже виросли, онуці майже шістнадцять, а онукові тринадцять.

Оксана поки не думає про те, що ще вийде заміж, навіть думок про це немає.

Шкода, що раніше не пішла, терпіла надто довго. До неї різко прийшов стан байдужості.

Одного разу все, що пов’язане з чоловіком, стало якимось незначним…

Їй не потрібне від нього ні кохання, ні ласка, ні гроші, ні турботи. Те, чого вона так чекала і навіть боролася за це…

Але мабуть рано чи пізно так трапляється з усіма, хто надто довго чекає.

Просто вона втомилася слухати критику, втомилася переживати. Та й скільки можна?

Одного разу все минає. А життя продовжується. І це найголовніше!

КІНЕЦЬ.