– Дівчатка, мій як дізнався, що дитина у нас буде, то став якийсь дивний. Постійно мене запитував:

– Кохана, а ти як себе почуваєш? Що тобі купити? А що сказали на УЗД? Гуляти мені казав, соковитискачку купив, а одного разу я помітила, що він в інтернеті шукав, як треба харчуватися, та й взагалі все про вагітність. Втомив аж мене!

Лариса знизала плечима, але по ній було помітно, що це вона так хвалилася, як її чоловік любить.

– А мій спокійний, – Наталка відкусила зелене яблуко. – І з першим сином теж не парився. Я список напишу, він мовчки купить все за списком, принесе мені – на дружино здобуток!

Пилососити, правда, мені останні місяці не давав. Ну і так, коли слаба була, то він мені сніданок у ліжко.

Зараз він один залишився зі Славком, зі старшим нашим, і чудово справляється, – Наталя знову хрумкнула соковитим яблуком і гордо подивилася на дівчаток у палаті.

Лариса кивнула їй, ніби погодилася, що справді непогані чоловіки у них.

Люба лежала мовчки, обличчям до стіни. Дівчата не бачили, як по щоках Люби текли гіркі сльози. Її ніхто ніколи так ласкаво не називав – кохана.

Удома мама з батьком сварилися один з одним щодня.

З приводу і без приводу, і з ними в цій обстановці було нестерпно.

Люба відчувала, що вона заважає, коли вони сваряться. І ще більше заважає, коли вони миряться.

Так і жили – батько спочатку йшов, знову приходив, потім знову йшов.

Любі щойно вісімнадцять виповнилося, вона від них переїхала, а батьки ніби й не помітили.

Доросла ж дочка, у неї своє життя, ось нехай сама про себе думає, за себе й відповідає.

Яку–небудь кімнату зняла, у торговельний центр продавчинею влаштувалася.

Там і з Валерою познайомилася, він постачанням товарів займався.

Закохалася в нього без пам’яті, до нього Люба ні з ким не зустрічалася.

Для Люби його увага була їй незвичною. На неї ніхто не дивився так ласкаво раніше, ніхто про її справи не розпитував.

Люба бентежилася, червоніла. Звичайно Валерій її любить, тепер Люба знає, що таке кохання

Валерій часто до Люби приходив, їжу приносив смачну. Слова приємні говорив. З нею раніше ніхто таким не був ласкавим.

Того дня Люба поприбирала в квартирі, приготувала смачну вечерю, накрила стіл. Вона чекала Валерія з неприхованою радістю.

Зараз він прийде, і Люба все йому розповість!

– От Валерій зрадіє! – радісно думала вона. – Цікаво, він мені напевно одразу зробить пропозицію? – мріяла дівчина.

Вони ж і так уже майже сім’я, а тепер т точно! Люба як тільки почула кроки біля дверей, так одразу й кинулась двері відчиняти. Вона з порога обняла коханого.

– Ти чого така радісна? – здивувався той. – А я премію отримав, ну що, відзначимо, погуляємо, розслабимось? Бо я втомився щось.

– Я тепер не можу… Не можна… У мене тепер… Ні, у нас. У нас радість, Валерію! У нас із тобою буде дитина, – Люба аж сяяла вся, стала навшпиньки, обійняла коханого.

– Ти що, Любо? – Валерій відсторонився. – Ти що це надумала? Яка ще дитина, Любо, ти сама розумієш, що кажеш?

Люба оторопіла від несподіванки.

Потім Валерій грошей їй на столі залишив, щоб вона розібралася із “цим”. А сам незабаром просто зник…

– Люба, а ти чого мовчиш і така сумна? Може недобре тобі, ти кажи, не мовчи, – Наталя другого народила, відчувала себе досвідченою.

– Ну що, матусі, як тут у вас справи? – зазирнула в палату дитяча сестра, побачила Наталю. – А ти що, вже за другим до нас прийшла? Ну ти й спритна!

– Ніно Іванівно, та мій дівчинку захотів, донечку, а вийшов хлопець знову, – заусміхалася Наталя. – У нас он у Люби донечка, тільки Люба щось з нами не розмовляє.

– А чого так? – Ніна Михайлівна до Люби обернулася. – Ну, розкажи, що не так?

Любі ні з ким не хотілося розмовляти, й незручно стало. Повернулась, червоні очі, обличчя заплакане.

– Та хіба тобі тепер можна так плакати? Ти тепер матуся, ти не одна, у тебе донечка! Дочці настрій від матусі передається, та не дай Боже молоко у тебе зникне! – дитяча сестра присіла поряд з Любою, за руку її взяла. – У тебе ж радість, найрідніша людинка поряд, а ти!

А потім їй у півголоса:

– Чого плакала, він тебе кинув, чи що?

Люба підняла заплакані очі на Ніну Михайлівну.

– Як ви здогадалися?

– Ох, дочко, не одна ти тут така! Може він прийде на виписку? Так буває.

– Ні, не прийде, він і не знає, що дитина народилася. Нас ніхто не зустрічатиме, я сама все заздалегідь приготувала. Все купила і на виписку собі та дівчинці все з собою взяла. І за кімнату наперед сплатила, і поки працювала, відклала трохи, поки Катруся ще зовсім маленька, – Люба обережно вивільнила руку. – Нічого, ми з донькою впораємось.

Ніна Михайлівна похитала головою:

– Бач ти, найменша, худенька, а чіпка, не розгубилася! Молодець дівчинко!

…Перед випискою Лариса й Наталя постійно у вікно поглядали, чоловіків виглядали.

– Ось і мій, з букетом іде, – засяяла Лариса.

Наталя їй очима на Любу – ну що ти, мовляв, про свій букет, що афішуєш, її ніхто з букетом не чекає.

Але Люба весела, вже оговталася від сумних думок, вона ж тепер не одна, у неї донечка. Катрусю переодягли, Люба дочку на руки і з Ніною Михайлівною на вулицю вийшла.

На вулиці весна, тепло, на деревах зелень ніжна з’являється.

– Ось і я так само, Любочко, майже тридцять п’ять років тому із сином на руках виходила з пологового будинку.

Подруги мене зустрічали, мого Миколи не стало, одна сина виховувала, нічого, виховала, – від цих спогадів у Ніни Михайлівни сльози пішли.

Раптом машина під’їхала до входу, якийсь чоловік вийшов з букетом квітів, і до них підходить.

Простягнув Любі букет.

– Здрастуйте, Любо, мене Іван звуть, ось ми з мамою вас вітаємо. Сідайте, я вас завезу…

Ніна Михайлівна обійняла Любу.

– Сідай, сідай, Іванко куди скажеш відвезе. Ну що ти з дитиною машину шукатимеш. Ти дзвони, якщо що, я тобі допоможу. Адже я пам’ятаю, як одній не солодко. Мені теж люди допомагали.

Іван всю дорогу щось розповідав, потім допоміг Любі до квартири дійти з речами.

Хазяйка на Івана подивилася підозріло:

– Це ще хто?

Але Любу не спитала, промовчала. Вона спочатку була незадоволена, коли Валерій приходив, думала, що Люба ще та дівчина.

А потім розібралася, шкодувала її, добра дівчинці хотіла.

– Давай нашу дівчинку, допоможу тобі, – господиня взяла рожевий згорток. – Ух яка красуня, вся в маму!

– Тетяно Андріївно, це мене просто знайомий підвіз, – пояснила Люба.

Квіти вона поставила на кухні у вазу – радість же ж, ось вона і вдома з донечкою.

Іван раз на тиждень до них заїжджав, привозив повні сумки гостинців від себе та від Ніни Михайлівни.

– Ти не думай, мати сказала – їй люди допомагали, тепер наша черга. Бери, не соромся, не збідніємо ми, я з мамою наступного разу приїду, можна?

Ніна Михайлівна приїхала, охала, як Катруся за місяць підросла, як уже посміхатися навчилася. Якесь тепло від їхньої підтримки, шкода, що це не її мама.

Та й із Тетяною Андріївною вони добре уживаються. Вона з Катрусею і посидіти іноді залишається.

– Я все тебе, Любо, спитати хочу, не витримала якось Тетяна Андріївна. – Іван цей що до тебе ходить? Та ще й матір приводив, він що, наречений чи що? Так не схоже ж…

– Та ні, Тетяно Андріївно, у Івана сім’я, дружина, дітей троє. Просто Ніна Михайлівна Івана теж без чоловіка виховувала, знає як це.

Їй люди допомогли, і вони з Іваном мені допомагають.

– Треба ж, – здивувалася Ніна Михайлівна. – Я вже думала в наші часи так і не буває. Тоді ось що я вирішила, Любо, давно тобі хотіла сказати. Адже ми з тобою майже як рідні живемо, холодильник не ділимо вже, двері в кімнати не замикаємо.

Ти мені все з магазину й аптеки приносиш, та й Катруся мені не чужа вже, яка ж вона чужа!

Отже давай будемо навпіл з тобою комуналку платити, а за кімнату я з тебе брати більше не можу, ось так.

– Ну що ви, Тетяно Андріївно, – хотіла було заперечити Люба, але господиня раптом розплакалася. – Чужі люди тобі допомагають, а я що ж, якась не така, чи що?

А якось поговорити Ніна Михайлівна до Люби зайшла.

– Любочко, я на пенсію збиралася, а ти дівчинка хороша. Ну не підеш ти знову торгувати, давай краще до нас, робота змінна, і в училище підеш, а ми всі тобі допоможемо, так, Тетяно Андріївно? І ще тут у нас трапилася одна історія.

У молодої жінки пологи були важкі. Ну і, дитина жива, а матері… Не стало матусі. Чоловік у неї молоденький, як ти, плакав у нас у коридорі. Завтра у нього поминки…

Приїжджий він, нікого в нього тут нема. А хлопчик гарненький народився.

Може, разом допоможемо, як думаєш? Він каже, сам сина виховуватиме. Не розуміє, гарячкує, допомога йому потрібна.

А разом ми зможемо, я якщо треба з його синочком і сиджу іноді, а ти можеш із двома дітками погуляти разом, га Любочко? Не кинемо ж хлопця?

Тут несподівано Тетяна Андріївна втрутилася.

– Я раніше думала, як це я допомагатиму чужим? А вас послухала та й вирішила, що і я з вами. Я з Катериною залишаюся, так вона усмішкою своєю мені серце зігріває. І хлопчика цього, що без матері залишився, зігріти треба. Ми що, не люди, чи що?

…Люба одразу зрозуміла, що це Микита. Біля входу в пологовий будинок стояв хлопець – безрадісний, один без квітів, решта татусів усі з квітами.

Ніна Михайлівна вийшла, винесла блакитний конверт, Любочці рукою махнула:

– Микита, познайомтеся, це Люба, а це Микита, тато нашого чудового хлопчика.

Ніна Михайлівна відкинула куточок згортка – хлопчик солодко спав.

І Люба раптом сама того не чекаючи, гірко заплакала.

Ніна Михайлівна навіть здивувалася.

– Любо, ти що? Підводиш мене, ти навпаки повинна…

Але Микита раптом ніби отямився, почав втішати її.

– Любо, та ви що?

Потім сина взяв на руки. Тут і Іван під’їхав, вони домовилися, що Іван Микиту із сином додому відвезе.

– Давай я з тобою поїду, піднімуся в квартиру, – запропонувала Люба Микиті. – Покажу, як малюка сповивати, як його доглядати. Ти сам, як я зрозуміла, все робити зібрався.

Квартира у Микити була маленька, але дуже затишна. Дитяче ліжечко, речі складені на пеленальному столику – все було дбайливою жіночою ручкою приготовлено.

Фото на комоді – Микита й дівчина гарна, обнялися, обоє регочуть. В очах кохання…

– Ти чим хлопчика годувати будеш? – Люба обернулася і побачила, що Микита теж дивиться на фото.

Він одразу погляд перевів.

– Мені Ніна Михайлівна суміш суху поклала, написала, як її розводити.

– А як ти сина назвеш? – Люба запитала і одразу ж пошкодувала про це.

Микита від цього питання спохмурнів. Але тут же заспокоїв себе.

– Віка хотіла Олегом назвати.

– Гарне ім’я, Олег Микитович, красиво! Ну, давай тоді Олежика переодягнемо, я тобі все покажу, та й молочко йому приготуємо.

Додому Люба ледве встигла до годування – Катруся її вже дуже зголодніла і Тетяна Андріївна носила її на ручках і по всякому відволікала.

– Катрусю, ну ось і матуся наша, – Тетяна Андріївна передала малу Любочці.

Та одразу руки помила і годувати доньку.

Катруся молочко п’є, аж по підборідді тече. А очі одразу потемніли, і глибокі–глибокі стали.

– Ну розповідай, – Тетяна Андріївна поряд присіла. – Як він там, бідний хлопець цей?

– Та що казати, шкода його, та й хлопчик його Олежик гарний такий. Погано все, він розгублений, пониклий, але ніби тримається…

…Микита зателефонував вранці.

– Любо, ти вибач, Олежик всю ніч не спав, плакав. Порадь, що робити.

– Микито, я зараз до тебе приїду краще, тут же поруч зовсім, всього дві зупинки…

Люба приїхала швидко. Олежика похитала на руках, животиком приклала до себе – начебто заснув.

Але ненадовго знову став плакати. Суміш розвела, годувати стала. Олежик п’є, плаче, ніжками дріботить…

– Отак і було, – Микита з–за плеча Люби дивиться, переживає. Люба пляшечку відставила.

– Знаєш що я, Микито, думаю. У мене Катруся – донька маленька, я тобі казала. Я її своїм молоком годую. Молока багато, зайве зціджувати доводиться.

Може я спробую Олежика своїм молоком нагодувати? Ти не будеш проти?

Микита навіть розгубився.

– А що, так можна?

Люба навіть не втрималася, смішно стало.

– Ти що, слово “годувальниця” не чув ніколи? Так ось – це я, годувальниця твого сина Олега. Тільки зараз ти вийди, гаразд?

– Добре, – Микита покірно вийшов, а Люба нагодувала Олежика.

Він закрутив головою і солодко зацмокав.

– Мужичок, – зазначила Люба. – Як схопив, не те, що Катруся!

Олег наситився, порожевів і сонно солодко засопів.

Микита прочинив двері.

– Можна?

– Заходь, – шепнула Люба. – Він спить, ситий, видно, суміш йому не підходить, а моє молоко йому в якраз!

Люба й Микита крутилися, як могли. Микита почав підробляти. Діти були то в Люби, то в Микити. Люба годувала обох проблем більше не було.

Тетяна Андріївна допомагала, як могла. І Катруся, і Олежик, їй стали немов рідні. Ніна Михайлівна теж приходила на перший виклик. Вона щиро хотіла, щоб у Люби та Микити все було добре.

У круговерті пролетів цілий рік. Катя вже пішла, говорити починала. Вона чула, як мама Олежику казала.

– Скоро наш тато прийде, – і бігла до дверей, Микиту зустрічала. – Тато, тато прийшов!

А якось і Олег простягнув ручки до Люби і сказав:

– Мамо!

Микита дивився на дітей, на Любу, і розумів, що дорожче за них у нього на світі немає нікого. І одного разу Микита наважився, він дуже боявся, а раптом Люба йому просто допомагає?

А раптом йому все це здається? Але Микита наважився:

– Люба, Любочко, рідна, я прошу тебе, будь моєю дружиною!

У нас із Олежиком немає нікого ріднішого, аніж ти. Та ти є його мама, молочна мама, що тут ще скажеш?

А Катруся! Адже я від неї почув вперше, “тато”, вона мені довірилася, вона в цьому навіть не сумнівалася, вона моя донечка, інакше й бути не може!

Микита озирнувся на фотографію, де вони з Вікою сміються, і йому здалося, що Віка підморгнула йому.

– Коханий, так тримати!

На весіллі Микити й Люби було багато рідних людей. І Тетяна Андріївна, і Ніна Михайлівна, й Іванко з сім’єю. Люба думає ще батьків своїх розшукати, може їм потрібна допомога?

А у Микити в селі мама з п’ятьма молодшими, вони до неї скоро всією родиною поїдуть.

Поділитися з нею своїм щастям і допомогти, якщо треба…

КІНЕЦЬ.