Провести в останню дорогу Ігора Вікторовича прийшло лише кілька людей. Воно і зрозуміло, людиною він був самотньою, сім’ї та дітей не нажив, і хоча все свідоме життя віддав школі, попрощатися прийшло не дуже багато народу.

Свої роки Ігор Вікторович доживав у маленькій однокімнатній квартирі, де найдорожчим був сучасний телевізор. Диван, два крісла, тумбочка та кухонний стіл бачили ще давні часи і тому особливої цінності не мали.

Після прощання старша по дому закрила квартиру Ігоря Вікторовича на ключ.

– Кому житло дістанеться? – питали її сусідки.

– Та я звідки знаю. Якщо є якийсь заповіт, то нотаріусу видніше. Через півроку ясно буде, – відповіла Наталя Максимівна. – Загалом, якщо до вас хтось звернеться, посилайте до мене.

Минуло кілька днів, і до квартири старшої по дому постукали.

– Вибачте, – сказала жінка, що стояла на порозі, яка була невиразно знайома Наталії Максимівні. – У мене, звичайно, є свій ключ, але я б хотіла, щоб ви стали свідком того, що я зайду в квартиру.

– Чию? – не зрозуміла спочатку жінка.

– Ігоря Вікторовича, звичайно, ми з ним останні десять років, так би мовити, дружили…

Тільки зараз до Наталі дійшло – справді, коли сусіда не стало, організовувати прощання допомагала саме ця жінка. Вона не плакала, не дуже переживала через горе, просто холодно і розважливо робила все, що було потрібно в цих випадках.

– Ну, ходімо, – погодилася Наталя Максимівна. – А що ви хочете у квартирі нашого сусіда?

– Та не знаю. Можливо, якісь листи, фотографії, документи.

Дорогою Ніна Дмитрівна – так представилася гостя – розповіла, що спільного господарства з Ігором Вікторовичом вони не вели.

– Ми просто сусіди по дачній ділянці були. Якось розговорилися, зрозуміли, що обидва – самотні. Ось і стали стосунки підтримувати. Він тоді тільки-но на пенсію вийшов, я теж за два кроки від заслуженого відпочинку була. У мене своя квартира, у нього своя. Тільки на дачі і зустрічалися, він мені допомагав, адже чоловічі руки ніколи зайвими не бувають.

У квартирі Ігоря Вікторовича панувало повний безлад.

– Ось, дивіться, – Наталя Максимівна присіла на табуретку. – Я не знаю, кому зараз майно належить, то все у ваших руках.

Спочатку Ніна Дмитрівна перебрала речі у шафі, потім зазирнула у тумбочку та почала перевіряти вміст скриньок. Знайшлися і документи на квартиру, і заповіт.

– Треба ж, – здивовано вигукнула Наталя Максимівна. – Виявляється, квартиру Ігор наш племінниці заповідав. Так, у нього ж сестра була, а це, мабуть, його донька. Ну, гаразд, що так все склалося.

– Ой, дивіться, що знайшла! – Раптом почула здивований голос Ніни Дмитрівни.

Озирнулася – та тримала в руках стару коробку з-під взуття, дуже пошарпану життям. Коробка як коробка.

Наталя Максимівна підійшла ближче, а Ніна Дмитрівна ще раз охнула.

– Та що там у вас?

І лише після цих слів жінка вивалила вміст коробки на підлогу. З сумки вивалилася ціла гора грошових купюр.

– Справжні? –  здивувалася Наталя Максимівна.

– Та схоже!

Жінки, не змовляючись, почали перераховувати знахідку. Після години плідної роботи виявилося, що у своїй холостяцькій квартирі скромний пенсіонер зберігав рівно триста тисяч. 

– Що робити будемо? – Наталя Максимівна була чесною жінкою.

– Не знаю, – розвела руками Ніна Дмитрівна.

– А давайте ще подивимося, раптом наш Ігор Дмитрович ще, окрім заповіту на квартиру, якесь послання залишив.

– Якщо нічого не знайдемо, то гроші, як я вважаю, його племінниці повинні дістатись, ну, тій, якій квартира відписана, – рішуче заявила подруга пенсіонера, який пішов у світ інший.

Жінки почали метр за метром обстежити квартиру, перевернули усі папірці, але нічого не знайшли. Розчаровано вони сіли відпочити на диван, крутячи в руках ту саму коробку.

– Дивіться, а тут ще щось є! – вигукнула Наталя Максимівна.

На верхній кришці була приклеєна якась записка, виявилося, що це лист.

– Почерк точно Ігоря! – заявила Ніна Дмитрівна, – я знаю!

«Дорога моя Ніночка, – почали читати послання жінки. – Всі ці гроші, які я збирав, майже все життя, нехай дістануться тобі. Знаю, що ти завжди мріяла про свій власний будиночок у селі, де жила б приспівуючи на старості років. Тож продавай свою квартиру, додай цю суму та живи щасливо! Твій Ігор»

У постскриптумі було приписано, що всю суму, перебуваючи у ясному розумі та тверезій пам’яті, пенсіонер заповів Ніні Дмитрівні.

Жінки переглянулися, а на очах Ніни Дмитрівни виступили сльози.

– Так думаю, що навіть нотаріус тут не потрібний. Збирайтеся! – Наталя Максимівна підвелася з дивана.

– Куди? – здивовано спитала пенсіонерка.

– У банк, звичайно, – заявила Наталія Максимівна, – Все ж таки ясно написано – гроші Ігора Вікторович вам заповів!

Через кілька місяців Ніна Дмитрівна, продавши квартиру і додавши капітал, що дістався від щедрого друга, прикупила собі будинок з усіма зручностями неподалік міста. Ах, так, вона ж забрала кішку, що залишилася після відходу Ігоря Вікторовича. Живуть зараз удвох, згадують його добрими словами. І племінниця задоволена – їй квартира у центрі дісталася. Щоправда, про гроші вона нічого не знає. Наталя Максимівна – старша по дому – мовчить про це.

КІНЕЦЬ.