Коли я була молодою, то старалась піклуватись про своїх батьків, навідуватись якомога частіше і у всьому допомагати. Тож коли настала моя старість, то я очікувала, що так про мене дбатиме і мій син. Та сталося все зовсім не так, як я собі придумала. Хоча хотілось би бавити внуків, радіти разом з дітьми.

Мій Сашко з дитинства був дуже розумним та талановитим. Я завжди пишалась таким сином, адже він радував мене своїми оцінками в школі, потім в університеті.

Якось його навіть запросили на навчання до Америки. Я повірити не могла, що у мене, звичайної бібліотекарки, може народитися такий вундеркінд. У свої 24 він повністю забезпечує себе, більше того, має власний дім, робить там ремонт і скоро повноцінно зможе проживати.

Чоловік мій відійшов у засвіти, коли синок ще був зовсім маленьким, тільки до школи збирався. Тож доводилось мені про все думати самостійно. Наша сім’я була доволі бідною. Точніше, на якісь елементарні потреби вистачало, але на широку ногу не жили.

Та потім все налагодилось, коли Олександр почав працювати в престижній американській фірмі. Життя стало набагато кращим, але тепер сина я бачу вкрай рідко. Він настільки зайнятий роботою, що взагалі не має часу на мене, а про особисте життя і створення сім’ї я взагалі мовчу.

Мені приємно, що Сашко багато чого досягнув і тепер повністю забезпечує мене фінансово, але тепер ми надто мало спілкуємось, взаємодіємо. Я відчуваю, що ми стаємо чужими людьми. І це не може не засмучувати.

Ось минуло більше ніж півтора роки. Я живу у розкішному будиночку з прекрасним ремонтом і всіма зручностями, але сина свого за цей час не бачила жодного разу. Не можна такого говорити, але я б хотіла, щоб бізнес сина “накрився” і ми були знову близькими, як колись.

КІНЕЦЬ.