Моє щасливе заміжнє життя тривало лише півтора року. Тепер я не знаю на що сподіватись..

Наші стосунки зав’язались ще у студентські роки. Ми обоє навчались в одному університеті, почали спілкуватись, а потім зрозуміли, що кохаємо одне одного. Я була неймовірно щаслива та не могла повірити, що мені пощастило зустріти справжню любов.

Ми були, як одне ціле. Завжди знаходили порозуміння. Нам подобались одній ті ж самі речі, музика, спосіб відпочинку.. Тоді я навіть не замислювалась, що всьому цьому колись прийде кінець.

Все складалось як найкраще. Проблем із житлом не мали, як більшість молодих пар – батьки подарували нам квартиру. Жили у власне задоволення, як господарі долі. Могли дозволити собі повноцінний відпочинок кілька разів на рік. Влітку ніжились під сонцем біля моря. Взимку розважались на гірськолижних курортах. А восени набрались сил у цілющих гарячих джерелах.

Натішившись вдосталь одне одним вирішили, що готові стати батьками. Ще до весілля ми говорили на цю тему, й тут наші погляди теж зійшлись: Денис, так само як і я, мріяв про велику сім’ю.

І ось я вже на шостому місяці вагітності. А мого чоловіка відправляють у закордонне відрядження. Він мав поїхати лише на кілька днів, тому я не хвилювалась.

– Все буде добре,- сказав він на прощання та міцно обійняв.

З того часу я його не бачила, а минув вже майже рік.

Я не знаю де він, що з ним. І ніхто не може дати мені відповіді. Зник, як тільки перетнув кордон. Речей теж не знайшли, у готелях не реєструвався й банківською картою ніде не розраховувався.

Я народила прекрасного синочка, так схожого на батька. Дивлюсь на нього і постійно думаю про Дениса. Я не втрачаю надії, що одного дня він повернеться додому. Мені життя не миле без нього. Близькі радять з головою поринути в материнство, я намагаюсь, але не можу забути коханого. Хоч би вісточку якусь прислав.

Зараз синочок моя єдина розрада. Та я досі сподіваюсь, що чоловік повернеться..

КІНЕЦЬ.