Мені уже двадцять чотири роки, але люди, які мене не знають думають, що я ще дитина. Усе через те, що я маленького зросту і дуже худа.

Коли я вчилась у школі, то була найменшою у класі. Я постійно комплексувала через зріст. Мені хотілось бути високою, я мріяла бути моделлю, але розуміла, що мої мрії ніколи не здійсняться.

Мати мене заспокоювала та говорила, що низенькі дівчата також гарні і я обов’язково знайду свою другу половинку. Вона віддала мене на бальні танці і я з задоволенням відвідувала заняття.

У старших класах я брала участь у танцювальному конкурсі і там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Він теж брав участь у змагання. Ми з ним спочатку стали друзями, а через декілька років одружились.

Недавно ми переїхали жити у нову квартиру. На наступний день до нас прийшла знайомитись сусідка. Я їй відчинила двері.

 – Дитино, а де твої батьки? Я хочу з ними поспілкуватись.

Я засміялась. Жінка здивовано подивилась на мене.

 – Я не дитина. Я ваша нова сусідка! – відповіла я.

Я запросила її у квартиру і ми довго розмовляли. Зараз ми дружимо і вона часто приходить до мене в гості. Ми ще й досі згадуємо наше знайомства і сміємось з того, що вона вирішила, що я дитина.

КІНЕЦЬ.