Рідні люди повинні підтримувати зв’язок та спілкуватися один з одним. «Ви ж одна сім’я, а в родині заведено жити дружно» – саме такі слова повторювала моя бабуся кожного разу, коли збирала в себе всю рідню. Це була своєрідна традиція.

Кожної неділі вся наша велика родина приїздила в село до бабусі.

В старенької було троє дітей, усі дівчатка. Моя мама наймолодша з них. Кожен вже мав власні сім’ї, дітей навіть онуків, а бабця нещодавно отримала новий статус прабабусі. Під час таких зустрічей присутні ділилися своїми успіхами, невдачами й просто розповідати про життя.

Улюбленою темою моїх тіток було моє особисте життя. Адже мої сестри вже давно вийшли заміж й мали дітей, а я в дівках засиділася. Тітка Зоя повторювала, що кілька років й мене ніхто не візьме, бо старі нікому не потрібні. Тітка Марина вважала, що все це через те, що я не маю вищої освіти. Чоловіки розумних дівчат люблять. От її дочки повивчалися й заміж вийшли, а я ні.

Вони мене так допекли, що на зло їм, я вступила до університету. Так тепер з’явилася нова тема для обговорення – коли мене відрахують. Хтось давав мені три місяці, були й такі, що відверто запитували скільки батьки заплатили аби мене взяли.

Я б уже давним-давно відмовилася від цих зустрічей, якби не бабуся. Вона дина гарно до мене ставилася й просила не звертати уваги на злі язики.

Бабуся пояснювала, що роблять вони це із заздрощів, адже свій будинок в селі вона заповіла мені й вони про це знають. Можливо він ніякої цінності й не несе, але земля завжди буде в ціні. Бабка свого роду мала рацію, покинути її в цьому тераріумі я не могла. Тому сумлінно продовжувала приїжджати й слухати чим ще не догодила рідні.

Якось батькам зателефонувала сусідка бабусі. Вона повідомила, що старенькій стало зле й вона впала. Мама з татом одразу поїхали до неї й забрали стареньку до нас. Того ж вечора мама зателефонувала своїм сестрам, щоб розповісти про те, що сталося. Вона просила їх приїхати провідати бабцю, але кожна виправдовувалася невідкладними справами та зайнятістю.

Зате на вихідні, вони, як по годиннику, завалилися у нашу квартиру, щоб перевірити, як ми справляємося зі старою. Звісно, ми отримали мільйон зауважень. У квартирі пил не витертий, підлога не помита, ліжко в бабці незручне. Годуємо ми її погано, цей висновок зробила тітка Зоя, після того, як перевірила холодильник й перекуштувала все, що там знайшла.

А тітка Марина заявила, що ліки мама купила дешеві, а на здорової бабусі економити не можна. Я не витримала й звернулася до любої родички:

-То може б ви скинулися й фінансово допомогли бабусі. Мої батьки не мільйонери, щоб купувати імпортні ліки.

-Ти диви, яка язиката! Кому бабуся будинок залишила, той нехай і скидається!

Вперше ми почули правду й зрозуміли справжні мотиви цього люб’язного спілкування. Бабуся мала рацію, тітки сердилися, що будинок залишиться мені. Зрозумівши, що ніхто їх не пригощатиме й за стіл не садовитиме, вони покинули наш дім. Батько з мамою обговорювали ситуацію, яка склалася, а я пішла в кімнату до старенької, щоб побути із нею.

Я бачила, що потрібно готуватися до найгіршого. Бабуся слабла на очах. Сподіваюся, що вона не чула слова своїх старших доньок, яких завжди цікавила лише матеріальна сторона. Через місяць старенької не стало. Мама з батьком організували поховання й все зробили власним коштом. Мамині сестри навіть не з’явилися на похороні. А от коли настав час ділити майно – тут як тут.

Вони розраховували, що їм дістанеться хоча б земля, яку бабуся здавала в оренду фермерам, але й тут не вийшло. Бабця все переписала на мене. Бачили б ви, які вони були розлючені. Скільки гидких слів вони наговорили моїй матері. Батько не став слухати цих жахливих жінок й вигнав їх із нашого дому.

В той день ми бачилися востаннє. Більше зв’язок не підтримували. Скажу вам чесно, нашій родині це пішло тільки на користь. Добре, що бабуся до цього не дожила. Вона ж так мріяла, щоб її сім’я була дружня.

КІНЕЦЬ.