Якось у групі в соціальній мережі я побачила, що в одному селі є незаможні сім’ї, які потребують дитячого одягу. Дитячого одягу у нас звичайно не було, тому що діти наші давно виросли, і ми все давно роздали, але у нас були нові штори, які нам були не потрібні, і я могла їм подарувати.

Також у нас були старі меблі, які нам теж були не потрібні. Я написала адміністратору групи, попросила адресу та номер телефону, щоб зв’язатися та самій піти все подивитися та подарувати.

Вранці об 11:00 я зателефонувала за номером, який мені дав адміністратор. Взяла сонна жінка. Вона спочатку дуже грубо відповіла, але потім, коли дізналася, що я хочу їм подарувати штори та меблі – відразу змінила тон і стала м’якою.

Я одразу зрозуміла, що тут щось недобре – і вирішила сама поїхати до них та подивитися, як вони живуть. Заздалегідь дізналася, що мають дітей. Ця жінка почала сkаржитися на життя та державу. Вона сумним тоном сказала, що їхні діти місяцями не їдять солодкого.

Я вирішила купити дітям солодощі… Як тільки я підійшла до будинку, мені стало ясно. Як я й припускала, це були звичайні п’яниці, які жили у жа хливих умовах.

Все довкола було брудно. Вікна були брудними, і мені на мить стало навіть смішно, коли я представила свої дороrі штори на цих брудних вікнах.

Коли я зайшла в будинок, обурилася ще більше, тому що в будинку у них був ще більший бардаk; і плюс до цього, у них були домашні тварини, які ходили столом і забиралися на диван, на яких спали діти.

Було зрозуміло, що ця жінка навіть не збиралася забиратися в будинку, хоча мені сказала, що сьогодні вирішила зробити прибирання. Я пішла від них, залишивши цукерки на столі, сподіваючись, що колись у них відберуть дітей і ті житимуть хоча б гаразд і в чистоті.

А як житимуть вони – це їхній вибір. Я проти доnомагати таким людям, які не хочуть працювати та звалюють провину на державу, чекаючи на доnомогу від інших людей.

КІНЕЦЬ.