Чотири роки тому я вийшла заміж. Вже потім я дізналася такі подробиці про свого Віталія, від яких у мене аж волосся дибки стало. Він виріс у дитячому будинkу. Ні, він не сирота. Своїх батьків Віталій добре пам’ятає.

Ось тільки він все життя тримає на них образу. Вони завжди годували сина обіцянками, що у дитячому будинkу хлопець ненадовго, і вони обов’язково його звідти заберуть.

Мама з татом приходили до Віталія лише три рази за весь час перебування в дитячому будинkу. А потім вони забули про його існування. Чоловік досі згадує, як він щодня стояв у вікні і виглядав на батьків, а їх все не було. Батьки Віталія не пили, та й працювати не хотіли.

Одне слово, дивні люди. Та й грошей у них ніколи не було. Вони віддали Віталія до дитячого будинkу з однієї причини. Щоб мандрувати! Саме так.

І звучить це абсолютно абсурдно, але ці люди всюди їздили автостопом. Без гривні за душею. Нехай це звучить див но, але вони побували в таких країнах, що іншим не снилося…

Того дня до наших дверей подзвонили. Ми відчинили. На порозі стояли двоє людей – чоловік і жінка. Їм обом було не більше п’ятдесяти років. Ніби на вигляд нормальні люди, але неозброєним оком була видна їхня ди вина.

Хоча на них був дорогий одяг, але виглядав він якось недоречно. Вони спитали, чи можна Віталія. Він якраз у той час був удома. Я сказала їм почекати, а сама пішла покликати чоловіка.

Коли він вийшов, погляд Віталія раптом змінився. Чоловік і жінка, побачивши його, кинулися обіймати чоловіка зі словами: — Сину, це ми. Ми повернулися.

Але Віталій виштовхнув їх за поріг і наказав більше ніколи не приходити сюди. Вони ще хвилин десять стукали до наших дверей і просили відчинити, але мій чоловік попередив її, що викличе nоліцію. Віталій не хоче навіть чути про них. Сказав, якщо батьки стільки часу не згадували про нього, то й тепер нема чого з’являтися в його житті.

КІНЕЦЬ.