Андрій їхав у село, до матері. Сьогодні субота, він планує залишитися на обидва вихідні дні. Мама жила у великому селі, у своєму будинку, одна. Тата не ста ло три роки тому.

Мати з батьком Андрій любив та поважав. Допомагав усім, чим міг. З того часу, як не стало батька, він намагався частіше відвідувати матір. Коли Андрію виповнилося двадцять п’ять років, вони розповіли синові, що він не рідний.

Приймальний. Але ж не та матір і не тієї батько, хто народив, а тієї, хто виховав. Тому у свої сорок п’ять років Андрій ставився до мами, а до цього і до тата з любов’ю та турботою.

У Андрія своя Батьківщина. Дружина та дві дочки. Вже дорослі, але так само обожнювані. Дружина. Христина. Жінка, яку він любив, любить і любитиме завжди.

Але сьогодні він до мами їхав один, бо в дівчат своє життя, свої турботи, а в дружини завал на роботі. Сидить удома, друкує звіт. Мама…

Андрій усміхнувся, уявляючи, як вона, побачивши її, змахне руками: «Андрюша, ти чому мене не попередив про свій приїзд? Я б тобі твоїх улюблених пиріжків спекли б!». Тато… Йому б жити та жити. Але хво роба забрала того раніше терміну. З долею сперечатися не будеш.

Андрій повернув машину до батьківського будинку, відчинив ворота та в’їхав їхав у двір. — Андрійко! — Мати змахнула руками. — Ну, чому ти ніколи мене не попереджаєш про свій приїзд.

Я б приготувалася. Пиріжків Бі напекла . Підбігши до матері, Андрій обійняв і поцілував маму. — Ось тому й не попереджаю, щоб ти не метушилася. Тобі вже сімдесять, а в тобі ще й місто.

Альо можеш починати пекти пиріжки. Я тут на два дні. Так що встигну їх наїстися. А тепер показуй, що треба полагодити, що треба по хаті зробити…

КІНЕЦЬ.