Федір докопав картоплю на дачі, вирішив трохи відпочити. Сьогодні він один, дружина не приїхала з ним, зранку пішла у поліклініку.

Завтра вони з Надією картоплю відвезуть у гараж у льох. Осінь на підході, останні теплі дні серпня.

Замислився він, дивлячись на порожні картопляні грядки, а думки мимоволі понесли його в молоді роки.

Йому вже за шістдесят, але всі ці роки турбують його сумніви, чи правильно він тоді вчинив, коли перестав спілкуватися з першим сином Андрієм?

Федір відпочивав душею на своїй улюбленій дачі, все зроблено його руками, багато сил та фантазії він доклав.

А Надія – квіткарка ще та, куди не глянь, кругом краса, любить садити і доглядати свої квіти. Надія в нього друга дружина, живе душа в душу.

А от із першою Оксаною не пощастило, прожили всього п’ять років.

Щойно вийшла на роботу після декретного, так і почалися проблеми.

Якось познайомився Федір із дівчиною симпатичною, спритною й веселою, вона приїхала з іншого міста навчалася теж тут в інституті.

Зустрічалися, гуляли в парку, ходили на фільми в кіно, дуже подобалася йому ця чорноока красуня. А вона постійно казала:

– Який ти добрий, Федоре, і поступливий!

Але так і не склалося у них, мабуть доля така, а може молодість, а може віра, а можливо, родичі вплинули. Він не знає. Але так сталося – розійшлися їхні шляхи.

А незабаром після закінчення інституту познайомився з Оксаною, їй тільки–но виповнилося вісімнадцять років.

А Федорові було двадцять три.

Федір і зараз симпатичний чоловік, правда вже сивий, але сивина красива, навіть підходить йому. Енергійний, підтягнутий, все–таки займається іноді спортом.

Федір у молодості любив грати на гітарі, навчився у дворі у старших хлопців, а потім на день народження мати купила йому гітару.

З нею він не розлучався, і в інституті, і всюди грав і співав.

Співак правда він посередній, але це нічого, він же аматор–самоучка.

Його пісні підхоплювали хлопці та дівчата у дворі та біля багаття. Ось тому Оксана й звернула увагу на нього, а може і не тому, просто їй лестило, що хлопець на п’ять років старший звернув на неї увагу. Але як би там не було, закохалися обоє.

Як не намагався вберегтися Федір, але все–таки Оксана завагітніла.

Її батьки зчинили сварку, їй ще й дев’ятнадцяти немає, технікум не закінчила. Крику звісно було багато. Але він їх одразу зупинив:

– Ну, що ви кричите? Ми одружимося, я працюю інженером, у мене зарплата хороша, Оксанку я люблю і вона мене. І своєї дитини я не залишу!

Батьки притихли, таки не бідак, одягнений добре, чемний і впевнений.

Та й від дитини не відмовляється. Жили звичайно небагато, як і більшість у той час.

Народився син Андрій.

Зустрічав Федір дружину й сина з пологового будинку радісно і святково. Федір старався для сім’ї, жили дружно, син ріс міцним малюком і особливих проблем не було.

Оксана після народження сина стала ще красивішою, статною, жіночною. З чоловіком майже одного зросту, видна і балакуча.

Коли Андрію виповнилося три роки, Оксана вийшла на роботу. Вдома вона чоловікові постійно твердила:

– Федю, мені набридло вдома сидіти з сином, скоріше б на роботу. Нудно. Прання, прибирання, готування і по колу те саме! Нудьга!

– Ну, потерпи, скоро місце в садку дадуть, підеш працювати…

Андрійко підріс став ходити в садок, Федір із дружиною теж працюють.

З садка іноді забирала бабуся онука, його теща. Якщо вони не встигали, бувало й таке.

Хоча він дивувався, чому Оксана не встигає забрати сина із садка, вона ж раніше за нього закінчує роботу.

Але якось не заглиблювався у це питання. Тому що, коли він приходив із роботи, і назустріч біг улюблений син із питаннями, на які треба було відповідати.

А в Андрійки було багато цих питань…

Федір часто ловив погляди сторонніх чоловіків, які дивилися на його дружину. Оксана гарнішала, він пишався, що поряд така красуня, і вона його дружина. Але одного разу подруга дружини Віра зустріла Федора і не витримала:

– Федоре, ну ти що ґав ловиш?! Твою ж дружину відводять від тебе?! Невже ти не помічаєш? У твоєї Оксани давненько вже інший чоловік, аж на п’ятнадцять років старший є! Возить на машині її на обід у кафе, іноді з роботи чекає на неї…

– Віро, ну що ти таке кажеш? Не наговорюй на мою дружину. Тобі, напевно, завидно, що вона в мене така красуня, – обурився чоловік.

– Ну–ну, дивися на свою красуню! Краса вона не вічна. Так що я тебе попередила, тебе мені просто шкода, хороший ти чоловік, – з усмішкою сказав Віра і пішла в інший бік.

Все–таки задумався Федір, посіяла зерно сумніву подруга, заметушився, вирішив усе дізнатися сам.

– Невже це правда? Я пізніше приходжу з роботи, іноді дружина вдома не буває, а потім раптом із сином приходить, і каже, що в матері була. Андрійко каже, що бабуся його із садка забирає…

Але як то кажуть, «скільки мотузочці не витися…». Вирішив він зустріти свою Оксану з роботи.

Сам відпросився раніше і тільки підійшов до прохідної, звідки мала з’явитися його дружина, як рівно за дві хвилини побачив Оксану, яка вилетіла з дверей, весело махаючи комусь рукою.

Федір глянув, куди вона попрямувала і побачив машину темного кольору, біля якої стояв якийсь чоловік міцної статури і в окулярах.

Вона підбігла до нього і той чоловік обійняв його дружину за талію!

Федір швидко підійшов до них.

– Привіт, моя кохана. Зараз ми з тобою поїдемо в одне місце, тобі там сподобається, я давно… – почув Федір слова чоловіка, а Оксана весело сміялася.

– Здрастуйте, – голосно сказав Федір.

Оксана так і ахнула від несподіванки.

– Привіт, – обернувшись в півоберта відповів той чоловік.

Оксана злякано дивилася то на одного, то на іншого.

– І куди ми зібралися? В яке місце? – хитро запитав він, дивлячись на дружину.

– Оксано, це хто?

– Ой, Вікторе, це мій чоловік Федір, – єлейним голоском промовила вона.

– А, Федір, чоловік? Зрозуміло. Давно хотів поспілкуватись. Справа в тому, що ми з Оксаною любимо один одного, і я збираюся їй зробити пропозицію. Оксаночко, правильно я говорю?

Та кивнула головою.

– Тож Федоре, давай розлучайся зі своєю дружиною, а твого сина я виховаю, не переживай. А ми, до речі, вже знайомі з Андрійком, і я навіть його катав на машині. І ми не будемо проти ваших зустрічей із сином, – говорив спокійно Віктор.

Він випромінював повну впевненість, що робить правильно.

Федір дивився на свою дружину, яка навіть не вийшла з машини, і в усьому погоджувалася з Віктором.

– Оксано, а ти чого ж мовчиш? Все правильно каже твій… Коханий? І щодо сина нашого теж? – строго дивлячись на дружину, запитав Федір.

– Так, Федоре, все правильно! Я збиралася з тобою поговорити на цю тему, ну раз так вийшло… – гордо відповіла дружина. – Давай не влаштовуватимемо сварок, вдома розберемося, поїхали, Вікторе…

…Як Федір пережив розлучення, а найголовніше розлуку із сином, це звичайно окрема розмова.

Але він не гульбанив, не занепав духом. Зустрічався з Андрійком десь близько року, справно платив аліменти.

Але через рік Оксана зі своїм новим чоловіком та Андрієм раптом поїхали з міста, вона навіть не повідомила куди.

І аліменти приходили назад, із позначкою «адресат вибув». Шукати їх він не став…

– Ну що ж, раз не потребує Оксана його допомоги… Шкода, що не побачу більше сина, він від мене відвикне. Він і так називає татом Віктора, каже – «а мій тато Вітя купує мені іграшки».

У результаті вони більше ніколи не бачилися. Федір переживав, сумував за сином, але не став докладати жодних зусиль до пошуку сина. Хоч і міг би.

Через деякий час він одружився з Надією. Вони працювали разом на підприємстві.

Надія заміжня не була до двадцяти шести років, а познайомившись ближче з Федором, відразу зрозуміла, що це її доля.

Вона не кидалася з розбігу в його обійми. Ні. Придивлялася, бачила, що Федір теж до неї не байдужий.

Вона не красуня, але миловидна і скромна дівчина, з довгим волоссям, закрученим на маківці.

Всім своїм виглядом показувала впевненість та незалежність, якої трохи побоювався Федір. А вона теж думала:

– Подобається мені Федір, але це його розлучення, і хто знає, що там у них сталося в сім’ї? Хоч і кажуть, що дружина від нього втекла до іншого, але чужа сімʼя – темрява.

Підійшов Федір до Надії після роботи, дочекавшись її, коли вона вийде з подругою, ступив до неї:

– Надійко, мені треба тобі дещо сказати! Ти не проти пройтися, можу я додому провести тебе?

Подруга засміялася і сказала:

– Вона не проти Федоре, нарешті ти дозрів, довго думав. Ідіть–ідіть провітріть свої мізки після роботи.

Федір здивовано дивився на подругу Надії, а подруги посміхалися один до одного. З того часу їх стосунки і зав’язалися міцно–міцно.

Федір відчув у цій скромній дівчині чарівність і приховану любов до нього, він прямо кожною своєю клітинкою розумів, що це його половинка. Так і сталося.

Ось уже багато років вони живуть добре і спокійно, у них син Артемчик, який уже одружений, і навіть подарував батькам онучок–двійнят.

Все у Федора добре, кохана дружина, син Артем із онуками. А ось душа його не на місці через те, що не знає нічого про старшого сина Андрія.

– Цікаво, яким він став? Про мене, мабуть, і не пам’ятає, і не згадує. Може міг і приїхати сюди, я ж нікуди не виїжджав із цього міста. Але мабуть не потрібен я йому. Мабуть, той інший виховав його по своєму…

Мені вже за шістдесят, і дуже хочеться зустрітися зі старшим сином.

Точить мене ця думка, не дає мені спокою. Цікаво чи побачу я його колись? Може мені зробити перший крок? Але де ж він? Звичайно він уже самостійний, сорокарічний мужик, і швидше за все не потребує нашої зустрічі.

А шкода, дуже… Нехай не осудить мене моя доля за мою нерішучість. Інший би може по–іншому повівся, а я ось такий. І відчуваю я чим старше стаю, тим частіше згадую про старшого сина. Що це? Певне роки беруть своє…

Ось так часто останнім часом замислюється Федір, що десь живе його частинка, але робити щось не наважується.

Надії теж нічого не говорить із цього приводу, але йому здається, що вона здогадується. Жінки, вони такі, їхня жіноча інтуїція найсильніша на світі…

…Федора відволік від спогадів сусід по дачі, Микола:

– Федір, привіт, ти викопав свою картоплю? Я теж сьогодні закінчив. Ти додому сьогодні поїдеш, чи тут лишаєшся? Де твоя Надія?

– Поїду. Надія в місті, у поліклініку ходила, запис у неї на сьогодні. А що ти хотів?

– Так може підкинеш нас із дружиною до міста. Набрали повні сумки, не хочеться на електричку тягнути. Ось і відправила дружина мене до тебе…

– Звичайно, давай через пів години підходь зі своєю дружиною, я зараз приберу тут дещо. А то сиджу, задумався.

Ну дякую, Федоре, ми скоро…

…Федір завантажив сумки сусіда в багажник і сів за кермо. Він глянув у вікно на своє подвірʼя і подумки вирішив:

– Ні, далі так не триватиме! Я знайду свого сина! Я вирішив!

…І Федір знайшов його, вони зустрілися. Так вони були чужі, але якоїсь неприязні між ними не було. Андрій погодився приїхати в гості з дружино й дітьми. Запросив Федора до себе.

Вже вдома Федір полегшено зітхнув і витер сльозу:

– Нарешті… Тепер я спокійний…

КІНЕЦЬ.