Іван поспішав із роботи додому. Йому треба було швидко переодягнутися в пристойний одяг, а потім їхати в кіно. Сьогодні там мала відбутися нова прем’єра фільму.

Ліфт знову не працював. Іван кілька разів натискав на кнопку виклику, нечутно вилаявся і побіг сходами на свій восьмий поверх.

Вже на п’ятому поверсі він почув дивні звуки, що долинали зверху. А на сьомому поверсі він побачив таку картину – біля залізних дверей гарна жінка сиділа навпочіпки, притулившись спиною до стіни, і гірко плакала.

– Ви чого це? – спитав Іван, і розгублено застиг навпроти неї.

– Нічого… – схлипнула жінка, і кивнула у бік своїх дверей. – Знову замок не відкривається… І ключ застряг…

– Що, сили не вистачає? – хмикнув Іван, підійшов до дверей, взявся за ключ і щосили перевернув його.

Тут же пролунав підозрілий характерний хрускіт, і в руці в Івана залишилася лише половинка ключа.

– Ой… – схвильовано простяг Іван, і чоловіку стало дуже незрусно. – А ключ ваш – того…

– Що?.. – Жінка схопилася, побачила в його руках частину свого ключа, подивилася на Івана очима ображеної людини, і простягла. – О!.. Цього ще мені не вистачало?.. Що ж ви наробили?.. Ну, хто вас просив?.. Ви навіщо це зробила?..

– Жінко. Я вам допомогти хотів… – почав виправдовуватися Іван. – У вас, мабуть, у ключі вже тріщина була…

– Яка ваше діло до мого ключа? – Жінка знесилено опустилася на підлогу, і знову почала плакати. – Ви ж повз ішли… От і йшли би далі… До своєї дружини…

– Немає в мене дружини… Ми розлучилися… – зізнався навіщось Іван, розмірковуючи, що йому робити далі.

До початку фільму залишалося все менше часу, а він, начебто, тепер винний. Не залишиш цю жінку в безвихідному становищі.

А жінка, почувши, що його розлучено, почала обурюватися ще сильніше.

– Він ще й розлучений. Правильно, не дарма тебе дружина покинула. Ти, мабуть, постійно все на своєму шляху руйнуєш. Тепер до моєї квартири дістався. Як я тепер додому потраплю?

– Та не плачте ви! – не витримавши, вигукнув до неї Іван. – Я зараз слюсарю нашому зателефоную. Я маю його телефон.

– Думаєте, що ви розумніший за мене? – Жінка все-таки, стала приходити в себе. – Я вже дзвонила. На якомусь об’єкті він. Каже – не раніше ніж за три години буде. Мені що три години біля дверей сидіти?

– Якщо хочете, можете піднятися до мене? – неохоче запропонував Іван, розуміючи, що в такому разі він в кіно вже точно не потрапляє. – Я просто над вами живу.

– Ви навіщо мені це кажете? – жінка з підозрою дивилася на нього. – Ви думаєте, я погоджуся піти в гості до незнайомого чоловіка? Та я краще тут сидіти буду, мерзнути, ніж грітимуся в квартирі людини, яку дружина покинула.

– Знаєте що… — раптом зітхнув Іван. – Набридли ви мені зі своїми образами. Ось вам половинка ключа, – він сунув їй у руку залізячку, – і чекайте слюсаря, де хочете. Пішов я.

– Давно пора! – Вигукнула жінка. Потім вона раптом змінилася на обличчі і знову заголосила: – О, Господи! Я ж ще й балконні двері відчинила… У квартирі у мене, напевно, вже все кригою покрилося…

– А навіщо ви балкон серед зими відчиняєте? – не зрозумів Іван. – На вулиці ж холодно.

– Бо мені треба було! – Знову почала до нього жінка. – Я холодець зробила! Багато! І поставила його на балконі застигати. У холодильник стільки холодцю не помістилося. Я ж на п’ять хвилин із квартири виходила, до магазину тільки, який у нашому домі. А тут ви сунулися зі своїми руками…

– Я не винен! Я, навпаки, допомогти вам хотів, а ви… Невдячна жінка. – І тут раптом несподівана думка виникла в голові у Івана. – Стривайте. Ви кажете, у вас балкон відкритий?

– Ну, так, відкрито.

Тоді я зараз піднімуся до себе, вийду на свій балкон, і… У вас цей замок зсередини відкривається?

– Ну, – закивала жінка. – А ви що вигадали?

– Нічого. Чекайте на мене тут. Зараз я ваші двері з того боку відчиню.

– Ви що хочете зі свого балкона на мій спуститися? – раптом захвилювалася жінка. – Це ж восьмий поверх! не треба! Я не хочу ще через вас, проблем собі наробити!

– Не хвилюйтеся, – І Іван квапливо побіг сходами нагору.

Через п’ять хвилин двері перед жінкою відчинилися, і гордий Іван, стоячи у дверях, з усмішкою промовив:

– От і все! Ласкаво просимо до будинку!

Але сусідка замість «дякую», чомусь, дивилася на його лівий черевик і холодно запитала:

– Ей, супермене, а що це у тебе на черевику?

– А що таке? — Іван глянув на своє взуття і одразу почав тиснути голову в плечі. – Я, здається, у ваш холодець ногою наступив… А я думаю, чому у вас вдома так слизько…

– Мамо!.. – знову зойкнула жінка. – Він ще примудрилися і тут мені нашкодити … Хто ж тепер цей холодець їсти буде, після вашого черевика?

– Ну, ви взагалі … – Івана від обурення ледве тримався. Він глянув на свій годинник, зрозумів, що в кіно безнадійно спізнився, і нахабно сказав: – Через одну тарілку холодця ви знову виставу тут влаштовуєте? Даремно ви так засмучуєтеся… Я, наприклад, зараз дуже голодний, і можу цей холодець запросто сам з’їсти.

Він розвернувся і, залишаючи мокрий слід від черевика, зник у її квартирі.

– Стійте! – Вона побігла за ним слідом. – Не можна їсти після взуття! Цей холодець, напевно, ще не застиг як слід! І негайно зніміть взуття!

Через якийсь час Іван вже сидів на кухні цієї дивовижної жінки і вплітав макарони по-флотськи. Тому що холодець і справді не зовсім застиг. Але вони з господинею домовилися спробувати його завтра. Разом. Якщо Іван після вечері власноруч замінить їй замок у дверях. Але це йому було – дуже легко…

КІНЕЦЬ.